Чотири кандидати на пост головного тренера збірної України

Залишилося тільки два місяці до початку відбору до ЧС. В нас дуже складана група. В таких умовах, буквально кожне день дуже важливий. Зараз збірна України перебуває без головного тренера. Я просто переконаний, що це питання потрібно вирішувати як найшвидше. Часу на зволікання вже немає

Я вважаю, що наша збірна просто не готова до домінуючого, атакуючого стилю футбол.

Спробую визначити кандидатури, які підходять для цього:

1. Джанні Ді Бязі. Бачив тільки дві повних гри збірних Албанії на Євро. Залишився вражений їхньою грою. Албанія сама по собі – дуже маленька країна, так кожен гравець на рахунку. Немає особливих зірок( можливо голкіпер Беріша із Лаціо або багаторічний лідер збірної Цана, який грав в Франції, Англії, Італії), але команда гра на самому високому рівні. Відразу видно, що Албанія –це колектив, який не залежить одного гравця, кожен гравець знає своє місце на полі та максимально мотивований на кожну гру. Першу гру проти Швейцарії албанцям зіпсувало вилучення в першому таймі капітана Цани. Поступилися 1-0, але виглядали доволі організовано. Збірній Франції поступилися 2-0, але пропустили перший м’яч тільки 80-ї хвилини. Французи в’язли в середині поля, особливо не загрожуючи воротам Беріши. Могли албанці забивати, навіть були зобов’язані, але не склалося. В третьому матчі переграли румун 0-1. Збірна Румунії доволі закрита збірна, керує нею досвідчений Ангел Йорданеску. З нею грати дуже важко. Але албанці перемогли завдяки правильно обраній тактиці. Жаль, що цього не вистачило для проходу в плей –офф. Резюмуючи можу сказати, що Ді Бязі з посередніх гравців зробив дуже міцну команду, яка може мінятися, має характер, тактично гнучка, максимально мотивована.

2. Альберто Дзакеронні. Мені дуже подобалася робота Альберто Дзакеронні в збірнй Японії. Італійський наставник навчив працелюбних японців тактиці, збірна прогресувала, здобувала результат. Пригадую ЧС 2010, де японці залишили дуже гарне враження. Певним містком в такому разі може бути саме Андрій Шевченко, який грав у Дзака в Мілані. Правда не знаю, де працює Дзакеронні після Японії, та чи працює взагалі. Як би так не було, але я вважаю його дуже цікавим тренером.

3. Марсело Б’єлста. Вважаю, що саме Б’ялста був одним із головних складових відродження збірної Чилі. Насамперед, в Чілі він побудував дуже сильну командну гру, де лідери збірної були просто прикрасами командної гри. Заложив на роки фундамент розвитку команди. В тому, що є зараз в збірній Чилі – велика заслуга саме Б’єлсти. Далі працював в Атлекіку. Це такий собі різновид збірної, тільки на клубному рівні. Цей баський клуб обмежений на трансферному ринку, через власну філософію. Знову ж таки, в Більбао була створена дуже сильна команда, яка славилася своєю командною грою, тактичною грамотністю та розвитком футболістів. На жаль, в Марселі нічого в Марсело не вийшло. Там є свої пояснення. Насамперед, чехарда в клубі. В таких умовах, напевно, що жоден тренер не дав би результату. Але все одно, позитивних моментів у Марселя Б’єлсти теж було багато. Зараз ходить багато розмов про прихід Б’ єлсти до Лаціо.

4. Мирон Маркевич. Звичайно, що іноземні фахівці це дуже добре, але в нас під боком є свій власний, іменитий, досвідчений, кваліфікований тренер. Особисто я ніколи не був прихильником таланту Мирона Богдановича. Але мушу сказати, що він вміє переконувати та закохувати в свою роботу. Тренер здатний розвиватися незважаючи на вік. Дивіться, його Металіст та його Дніпро – абсолютно різні команди за змістом. Металіст був швидким, атакуючим, а Дніпро просто ставив автобуси. Тобто, тренер насамперед відштовхується від гравців, які є, а не від власних бажань. Є багато розмов, що Маркевич не вміє працювати з молодими. Не був би тут дуже категоричний. Лучкевич – це робота саме Мирона Богдановича( за великої участі Сергій Нагорняка), в той же час при Рамосі Лучик був просто гравцем дублю. Та молодь, яка була в Маркевича в Металісті досі залишається на рівні дублів, або в кращому разі аутсайдерів( де ці всі Андрієвські, Азацькі, Радченки, Барилки?) Значить тут мова не в тренері. Дуже важливо, що Маркевичу не потрібне час на ознайомлення та вивчення гравців. Він все прекрасно знає та розуміє. Також важливо, що буде пряма комунікація. Маркевичу не потрібно буде вчити мову.

В цій ідилії є один важливе але. Мова йде про конфлікт МБМ із ГМС. Під час свого перебування на посаді тренера збірної набрало обертів протистояння Суркіси – Ярославський. Маркевичу потрібно було обирати. Він обрав на сторону ФФУ. Григорій Михайлович людина принципова…

Думаю, що можна було розглядати і Хуанде Рамоса, але він не так давно підписав контракт із Малагою. Цей іспанський фахівець доволі непогано знає наш футбол, працював в Дніпрі( Конопляка, Зозуля, Бойко, Федецький) вивчав всіх суперників Дніпра по чемпіонату, тобто, має хороше уявлення про наших збірників. З іншої сторони, Рамос – тренер прогресу, розвитку, тактики, гри, але не результату. Як би там не було, але результат для збірної повинне стояти на першому місці.

Підводячи певне резюме можу сказати, що в нас є доволі міцний фундамент, це покоління гравців 1989-1991 року народження( Степаненко, Ярмоленко, Коноплянка, Зозуля, Бойко, Гармаш, Сидорчук, Рибалка, Ракіцький) навколо якого варто будувати збірну. Є ряд гравців, які вже залишають команду( Шевчук, Ротань, Тимощук, Кучер), та ряд молодих гравців( Лучкевич, Коваленко, Юрченко, Зінченко а де динамівці???) Думаю, шо не варто нічого вигадувати, якщо під боком є свій власний кваліфікований тренер, який має авторитет в суспільстві. Звичайно, що мова йде про Мирона Богдановича Маркевича.

Тепер рішення за ФФУ