Необхідний інструмент. Чому у демарші Ярмоленка винен сам Ярмоленко

      Просто точка зору на ситуацію з Андрієм Ярмоленко.

В опитуванні Tribuna.com «Хто винен в демарші Ярмоленка?» на момент написання цієї статті більшість користувачів (47%) вважали винуватцем Ігоря Суркіса. Ще 28% відповіли – обидва персонажі. Тобто по факту 75%, рівно 3/4 опитаних, звинувачують у інциденті саме президента «Динамо».

Думки, яка є абсолютно хибною. Бо якщо приділяти українському футболу – зокрема, ситуації в «Динамо» – трішечки більше уваги, ніж у форматі «А як наші зіграли?», усе стає на свої місця.

По-перше, Ігор Суркіс, нагадаю, президент клубу. І, згідно із даними Єдиного державного реєстру, один із співвласників «Динамо», навіть основний співвласник, зважаючи на прописані в документі суми внеску до статутного фонду. У нього є своя стратегічна мета, свої тактичні цілі і відповідні цим цілям задачі. Над досягненням цієї мети Ігор Рахмільович (саме так він записаний в реєстрі) працює. Погано чи добре, але працює. Наприклад, виграв два останніх чемпіонати України – тобто потрапив в Лігу чемпіонів напряму, без кваліфікації і можливих янг бойзів.

Для досягнення мети йому, як і будь-кому із нас, потрібен відповідний інструментарій. А саме – гравці і гроші. Тут починається по-друге. Пан Суркіс не раз заявляв, що на футболі, тобто на «Динамо», він гроші не заробляє. Прямо так і заявляв в інтерв’ю – мовляв, я на клуб кожного року витрачаю енну кількість мільйонів доларів. Ви-тра-чаю. А не ін-вес-ту-ю з метою отримання прибутку. Тому інструмент «гроші» він бере з іншого джерела, яким не є клуб.

Відповідно, для досягнення мети Суркісу потрібен один набір інструментів – гравці (ну і тренер, як надбудова). Тут ми переходимо до по-третє. Ярмоленко безсумнівно є одним із основних інструментів в «Динамо». Можливо, ключовим, так би мовити, системотворчим. Чи є сенс продавати системотворчий інструмент? Якщо ти президент умовної «Севільї» – у певній ситуації є. Якщо ти президент київського «Динамо» – немає. Принаймні, до того моменту, коли загальна фінансова ситуація в країні почне відображатися і на джерелах фінансування «Динамо».

Отже, пред’явити Ігорю Рахмільовичу можна лише старе радянське кліше – «не відпускає гравця, який заслужив пограти за кордоном». Але часи чемпіонату СРСР та липових аматорів давно пройшли. Гравців не відпускають, а продають і купують. Відпускають тільки тих, хто непотрібний або завершує кар’єру (чи їде догравати в Катар). Ярмоленко потрібен, кар’єру не завершує. Тепер повертаємося до іншої сторони можливого конфлікту. Як відомо, попередній контракт з «Динамо» у Ярмоленка завершувався влітку 2016-го. Тобто прямо зараз футболіст був би уже вільним агентом і міг спокійно, на власний розсуд, вибирати собі варіанти продовження кар’єри. Більш того, за футбольними правилами, гравець, у якого залишився рік до завершення чинного контракту, може вести переговори і підписувати попередні угоди з іншим клубом. В українських умовах ця норма є дуже важливою, бо ж деякі президенти клубів люблять посадити норовливих футболістів на лаву запасних до завершення співпраці – а так майбутнє уже більш-менш окреслене, і півроку чи навіть рік на банці самому гравцю зашкодять менше, ніж команді, яка втратить одну із складових.

Тобто по факту рік тому Ярмоленко уже міг підписати попередній контракт з якимось клубом – і зараз, після завершення чинної угоди, спокійно і красиво пішов би з «Динамо». Натомість влітку 2015-го він вирішує підписати новий – причому максимальний, на цілих 5 сезонів – контракт з київським клубом. Якщо його якимось чином змусили це зробити – це одне (і тут вже не журналістам треба розбиратися, а відповідним органам). Якщо ж це було його рішення – то претензії можуть бути лише до самого себе і свого агента.

І зараз абсолютно неважлива мотивація такого кроку. Чи то Ярмоленко хотів ще заробити щедрих динамівських грошей. Чи то думав, що після успішного виступу на Євро його агент зможе вибити в новому клубі більшу зарплатню. Все це не грає ніякої ролі. Він вирішив так, як вирішив. А далі – дивіться 2-5-й абзаци цього тексту.

Звісно, для «Динамо» подібні речі – аж ніяк не рідкість. Ще за президентства старшого Суркіса ходили небезпідставні чутки про демарші Каладзе, про прохання-майже-ультиматуми Шевченка. Але все це було в кінці позаминулого десятиліття. Зараз і система дещо змінилася, і футболісти мали б порозумнішати (або, принаймні, їх агенти). А підписувати п’ятирічний контракт і потім влаштовувати демарш під соусом «Мене не відпускають»… За все в житті треба платити. У зарплати від Ігоря Суркіса – ось така ціна. Nothing personal, just business. А те, що business пана Суркіса отакий от – так на те «Динамо» і є ТОВ, приватною власністю.

http://ua.tribuna.com/tribuna/blogs/editors/1021210.html?ext=star