Ультрас проти ФФУ

Парадокс: під час вирішального для збірної України з футболу матчу відбору на чемпіонат світу-2018 проти хорватів українські фанати підтримували суперників. Мова саме про найактивніших вболівальників, ультрас. Їх на трибунах столичного НСК «Олімпійський» було щонайбільше кілька десятків. Свої вподобання вони окреслили наприкінці матчу, розгорнувши стяг Хорватії.

Щоправда, то було вболівання не «за», а «проти». Бо до цього ті самі люди розгорнули полотнища, на одному з яких виголошувалося: «Ні диктатурі ФФУ». До того ж поодинокою цю акцію не назвеш.  Фанати почуваються ошуканими. Під час революційних подій зими 2013–2014 років ультрас з усіх куточків України вчинили те, чого від них не очікував ніхто. У критичний для країни момент усі фанатські рухи, зокрема ті, які ворогували між собою десятиліттями, оголосили перемир’я. «Коли під небезпекою українська державність, все інше стає другорядним», — казали вони й сміливо протиставили себе свавіллю «Беркута» та тітушків. На Грушевського й Інститутській у Києві ультрас злилися з рештою сміливих протестувальників. Значно помітнішою їхня роль була в сутичках з орками з Антимайдану в Дніпрі, Запоріжжі, Харкові, Донецьку й навіть Сімферополі. Фактично на Сході України ментівсько-бандитській орді змогли опиратися лише фанати. То вони врятували сотні звичайних протестувальників від жорстокого побиття. З початком російської агресії на наші східні землі значна частина фанатів подалася в добровольчі батальйони. Нині, на четвертому році російсько-української війни, на секторі майже кожного українського клубу є полотнище в пам’ять про людину, яка колись представляла їхній рух, а потім загинула в боротьбі з окупантами. Перемир’я триває понині, й, попри кволі спроби його зірвати, лідери фанатського руху залишаються одностайними: «Доки країні загрожує зовнішня небезпека, ворогувати між собою не час». Дніпровський бізнесмен, нардеп від президентської політичної сили Андрій Павелко навесні 2015 року теж прийшов на посаду очільника Федерації футболу України на хвилі революційних змін. В одній із передвиборчих обіцянок він вказав, що збирається ввести у виконком ФФУ представника фанатського руху. Слова новий президент дотримав одразу, щоправда, у трохи спотвореній формі. Одним зі своїх віце-президентів він призначив Вадима Костюченка, який колись був причетний до фанатського руху київського «Динамо», однак згодом, очоливши сформований Суркісом і Медведчуком Молодіжний футбольний союз, намагався створити штучну альтернативу наявним ультрас. На фанатських секторах киян під маркою стюардів почали з’являтися прародичі тітушків, котрі провокували людей на сутички й завдяки спортивним навикам іноді влаштовували справжні побиття. Ультрас переконані, що таким чином із ними боровся Костюченко. За Януковича Костюченко був заступником голови Деснянської райдержадміністрації столиці. Роль Вадима Костянтиновича в період Революції гідності теж доволі специфічна. Його вважають причетним до організації діяльності тітушків, що з огляду на минуле дивним не видається. Персона Костюченка була такою одіозною, що про це журналісти запитали пана Павелка на першій для нього в статусі очільника ФФУ прес-конференції. «Якщо суд доведе чиюсь вину, тоді й поговоримо», — відповів Андрій Васильович. Звісно, Костюченко — не єдиний тітушковод, якому вдається уникати покарання понині. Проте нещодавно в пресі з’явився ще делікатніший компромат на Вадима Костянтиновича. Видання Sportarena запевняє, що свої другий і третій дипломи про вищу освіту Костюченко отримав на основі неіснуючого першого. У Київському політехнічному інституті журналістів запевнили, що 1997 року такого випускника в них не було.  Зрозуміло, ультрас ці новини увагою не оминули. Всіма українськими стадіонами прокотилася акція з умовною назвою «Костюченко — геть!». І лише пан Павелко на відповідні запитання журналістів і далі твердить, що без  рішення суду в жодні чутки він не повірить. Крім того, на момент дипломного скандалу протистояння між фанатами й Костюченком — ФФУ сягнуло значно гострішої порівняно з березнем 2015-го фази. Почалося все з того, що навесні цього року ФФУ створила альтернативний традиційному ультрасівському вболівальницький рух «Вірні збірній». Його ідейним натхненником став, звісно, Костюченко, спонсором — власник Першої приватної броварні Андрій Мацола. Починалося все з того, що Броварня була офіційним спонсором національної збірної з футболу.  Далі більше. У березні коштом пана Мацоли організували наймасовіший виїзд українських вболівальників на міжнародний матч до Хорватії. Більшість людей у цьому туристичному вояжі були далекими від футболу. Дехто, вдягнувшись у презентовані Броварнею жовті куртки й закрутившись у шалики з одиничкою на емблемі, запитував, у якій формі грають наші, а дехто банально не знав, як поводитися у фанатському секторі. Схожою була ситуація й на інших організованих Андрієм Мацолою виїздах: до фінського Тампере та ісландського Рейк’явіка. У фанатському середовищі рух «Вірні збірній» швидко взяли на глум, знущально перейменувавши його на «Вірні пиву». Зрештою, попри комічний образ, за півроку Костюченко за гроші Мацоли досяг головного — масовості. З «вірними» то збірній, то пиву вболівальниками ФФУ має змогу створювати ілюзію підконтрольного фанатизму. Хоча, звісно, це трохи не те. Насправді «Вірні збірній» намагаються підім’яти під себе якомога більшу частину активних фанатів, внести в єдине середовище розбрат, поділивши ультрас на «правильних» і «неправильних».  Більшість ультрас «Вірних збірній» ігнорує, але деякі почали відколюватися. Приміром, фанати «Карпат» заявляють, що в цьому русі вони залишатимуться, доки політика «Вірних збірній» не суперечитиме їхнім поглядам. Наразі ж вони розцінюють свою причетність до «жовтокурткових» можливістю за менші гроші їздити на міжнародні матчі. З представниками трьох інших провідних фанатських рухів — київського, дніпровського й харківського — ситуація складніша. Там опозиція до «Вірних збірній» агресивніша. Однак із допомогою людей, які були причетними до ультрас раніше, частину фанатів спокусити безплатними пивними поїздками вдалося. Здається, зараз ФФУ збирається створити щось схоже на проект ФСБ — «Всероссийское объединение болельщиков» (ВОБ). Тривалий час ультрас у сусідній державі теж мали власну позицію, залишаючись, попри жорсткі реалії, антисистемними. Остаточно підім’яти фанатів під себе путінський режим зумів у 2007-му, об’єднавши в згадуваній організації прихильників усіх видів спорту. Відтоді російським ультрас прощаються різні расистські випади, погроми на кшталт торішнього марсельського під час Євро-2016, але в ключових питаннях, як-от анексія Криму, війна на Сході України, сектори співають в унісон із Кісєльовим. У нашому випадку, звичайно, «Вірні збірній» цілком могли б із традиційними фанатами не те що брататися, а мирно співіснувати. Якби не деякі «але». Річ у тім, що від літа ФФУ стала поступово закручувати ультрас гайки. Почалося все з бажання продавати квитки на матч Суперкубка України «Динамо» — «Шахтар» у липні за паспортами. Фанатів це ноу-хау обурило. На трибуни одеського «Чорноморця» вони зайшли, а під час матчу влаштували грандіозну піротехнічну атаку, навіть не приховуючи бажання зірвати поєдинок. Причому фанати «Динамо» і «Шахтаря» були в цьому пориві єдині. Врешті той матч після тривалої паузи таки дограли, проте висновків ФФУ не зробила. Точніше, вона й далі гнула свою лінію та торгувала за паспортами вже перепустками на матч відбору до чемпіонату світу-2018 Україна — Туреччина в Харкові. Але та акція була разовою й великою мірою вимушеною. Мовляв, навчені гірким досвідом поведінки турецьких фанатів на матчі Ліги чемпіонів «Динамо» — «Бешикташ» торік у грудні, українці змушені проконтролювати, хто саме потрапить на відведені гостям сектори цього разу. Українські фанати були невдоволені, більшість із них ділитися паспортними даними не хотіла, а тому матч проігнорувала. Однак за допомогою оплачених паном Мацолою поїздів із різних куточків України трибуни харківського «Металіста» все ж таки було заповнено, і це зміцнило позицію ФФУ. На вирішальному для збірної України матчі проти Хорватії на вході знову був паспортний контроль. Тепер ультрас вже не мали ілюзій.  Організувавши кишенькових фанатів, чиновникам із ФФУ набагато простіше аргументувати будь-яке своє рішення. Приміром, тренер національної збірної Андрій Шевченко невдовзі після свого призначення обіцяв на зустрічі з фанатами, що не запрошуватиме до команди натуралізованих гравців. Однак у жовтні український паспорт отримав бразилець Марлос. Той процес був таким поспішним, що футболіст через проблеми з документами навіть не зміг виїхати разом із рештою команди на матч проти Косова. З косоварами Марлос вийшов на заміну, а проти хорватів грав в основному складі.  Така поспішність означала одне: збірна України всупереч бажанню більшості свідомих українців збирається поборотися за поїздку на чемпіонат світу-2018 до Росії. Байки про те, що спершу путівку треба виграти, а потім задумуватися, що робити далі, почали відходити на другий план. Футболісти у своїх інтерв’ю тепер пояснювали, що «життя спортсмена коротке», «спорт поза політикою», а «нагода поїхати на мундіаль з’являється раз у житті». Мабуть, на щастя, хорватам Україна таки програла, і продов­ження цієї недолугої історії з виправданням поїздки на змагання в лоно країни-агресора не сталося. Проте квиткове питання залишилося. Фанати обурені з двох причин. Насамперед свіжими в пам’яті є події весни 2014 року, коли міліцейські бази даних на фанатів із Донецька, Сімферополя, Севастополя, Луганська, Харкова, Дніпра дивним чином стали надбанням бойовиків в ОРДіЛО. Вказаних там людей почали переслідувати, викрадали, нападали на них і погрожували їм. Ультрас побоюються, що новий реєстр «незгідних» може потрапити до тих самих рук.  «Вхід по паспортах — це закони 16 січня» — гласив напис на фанатських розтяжках під час матчу Україна — Хорватія. І то не просто гарні слова. Достатньо згадати зміст документа проголосованого три з половиною роки тому під чавкання діда Олійника «235 за», щоб переконатися: резон у зауваженнях ультрас є.  Тож у статті 1 Закону «Про особливості забезпечення громадського порядку та громадської безпеки у зв’язку з підготовкою та проведенням футбольних матчів» вносилася поправка, згідно з якою обов’язковими реквізитами квитка ставали прізвище та ім’я його власника. Нову редакцію також мав пункт 1 частини 3 статті 13: «У встановленому законодавством порядку здійснювати із залученням стюардів огляд глядачів та вимагати від них пред’явлення документів, що посвідчують особу, під час входу на територію спортивної споруди або перебування на ній». Частину 2 статті 17 доповнювали пунктом 4 такого змісту: «Пред’являти документи, що посвідчують особу, представникам організатора футбольного матчу, уповноваженим на реалізацію квитків, під час їх придбання, а також стюардам, працівникам служби безпеки спортивної споруди (футбольного клубу) або органів внутрішніх справ на їх вимогу під час входу на територію спортивної споруди або перебування на ній». Інша річ, що так звані закони, за які двома руками голосував Ярослав Москаленко й лише однією — Олександр Герега, нинішні члени виконкому ФФУ, були скасовані. Відповідно юридичних підстав для паспортного контролю Федерація футболу не має й таким чином грубо порушує українське законодавство. Однак ультрас переконані, що наступним кроком боротьби з ними стане саме голосування Верховної Ради за закони, які вже почали іменувати фанатськими. Про них говорять регулярно, а особливо в екстрених ситуаціях на кшталт одеської. Також про боротьбу з фанатами згадували після фінального матчу аматорського чемпіонату України в Києві, коли фанати харківського «Металіста-1925» вчинили безлад на трибунах і навіть на полі НСК «Олімпійський» у Києві. «А гдє Бєркут?» — трохи злякано і не помітивши телекамери промовив тоді, звертаючись до Костюченка, Андрій Павелко. Ця фраза вже стала крилатою. Два тижні тому після свого побиття на трибунах «Дніпро-Арени» про повернення на стадіони правоохоронців заговорив і власник новоствореного СК «Дніпро-1», нардеп й екс-комбат Юрій Береза. Руку на народного обранця підняли ультрас класичного «Дніпра». Проте «розборки» мали суто фанатський характер. Дніпровські ультрас не приймають появи в місті клубу, його вважають штучним утворенням Коломойського, яким олігарх у майбутньому збирається замінити погрузлий у боргах «старий» ФК.  Власне, продемонструвавши вміння гуртуватися, українські ультрас стали кісткою в горлі режимові Януковича. Нинішня влада, вочевидь, взяла до уваги помилки попередників і руками голови бюджетного комітету Верховної Ради Павелка намагається якщо не зруйнувати фанатський рух, то зробити його розрізненим. За великим рахунком нинішня війна ще має інформаційний характер. Образ «воїнів світла» в очах простого українця федераційні чиновники з допомогою кишенькових журналістів уже практично зруйнували. Підґрунтя для законодавчого посилення впливу на ультрас теж начебто створене. Фанати це розуміють, але крім вияву агресії адекватно відповісти наразі нездатні.  Іван Вербицький, Український тиждень