Тренери - made in Ukraine!

Українські футболісти поступово, хоч і важко, завойовують місце під сонцем у Європі. А як українські тренери?! Українських тренерів Європа по суті ще не відкрила. А серед них є неординарні особистості, що могли б і справді ж здивувати Європу своєю креативністю. Але тут на шляху українських фахівців височенькі бар’єри.

Існує таке правило: один раз – випадок, два рази – збіг обставин, три рази – закономірність. Правило, що стосується дуже різних аспектів людської діяльності. Успішно виступає хоча б троє українців у чемпіонаті якоїсь країни (ну, скажімо, Туреччини чи Бельгії!) і починається інтерес якогось клубу звідти до молодих талантів «Динамо». А чи не продали б... Бажання продавати немає, а інтерес уже є. А ви згадайте, як важко давався Ярмоленку «прорив» у Європу. А ви уявіть ситуацію, коли крім Ярмоленка і Зінченка у Англії грає ще хтось з українців. Можливо тоді інтерес до українців в англійській Прем’єр-Лізі був би значно суттєвішим.

Щодо тренерів – то тут статистика їх «гастролей» за кордоном (крім країн, що входили до колишнього Союзу!) ще більш малопереконлива. Лобановський – у Саудівській Аравії. Там же Ребров, який нині в Угорщині. Блохін під кінець своєї кар’єри, як футболіста, і грав, і тренував у Греції.

Григорчук непогано почав у азербайджанському клубі, а потім перейшов до казахстанської «Астани». Де щось не складається. Подробиць не знаю, а деякі припущення міг би і сформулювати.

Президент азербайджанського клубу, де був тренером Григорчук, колись висловлював думку, що їх клуб шукав собі тренера у багатьох країнах, але це не дало бажаного результату. І лише Григорчук зумів принести команді перемоги, яких вона прагнула. Природно, що президент клубу, який висловлює такі думки, подібного тренера цінуватиме. «Астана», якщо не помиляюсь, це ж столичний клуб. Там тренувати і престижніше, і вигідніше. Але ж... є і гостріші, і підступніші підводні камені. Серед болільників там (і болільників впливових!) мабуть є немало чиновників з найвищого керівного ешелону. Тобто, можливо, спрацював ще «совковий» варіант.

Бюрократам (партійним чи ні...) працювати з талановитими тренерами (як і з будь-якими талантами) важко. Бо помітні особистості здебільшого відстоюють власні погляди. Їх треба переконувати, а це досить нелегка справа. Тому бюрократи більше орієнтуються на посередностей. З ними і легше, і зручніше.

Ви згадайте хоча б Лобановського. Йому ж не хтось, а партійні ідеологи казали: «виїздна» модель – це найлютіше зло, яке тільки можна вигадати! А Лобановський уперся на своєму... Отож радянська імперія і луснула. Надто бюрократичною була. Бо у посередніх тренерів і посередні результати. А результат, як не раз висловлювався Лобановський, це найважливіше. І це стосується не тільки футболу. І в економіці, і у соціальній політиці результат цінується аж ніяк не менше.

До речі про Гвардіолу. Двоє гравців його команди (українець Зінченко і ще хтось) у різний час і в різних інтерв’ю висловились щодо нього цілком недвозначно: «Мій тренер – геній!». А тепер питання на засипку – а про кого ж з українських тренерів гравці-іноземці могли б сказати щось подібне.

Сергія Реброва колись болільники жорстко критикували. Дехто і не без сарказму фізруком називав. Але ж...

Але ж надія поки що... тільки на Реброва! Ну, якщо мову угорську вивчить. Бо угорці щодо мови люди суворі – це вам не лагідні українці!

Бо і, не знаючи мову, тренувати команду важко.