Пенальті плюс... пенальті!

А все ж у цьому щось є – на вулиці сніг... А на зеленому газоні – стрімкі футбольні мережива! Не на снігу, коли футбол, як дехто переконаний, це вже ніби... зовсім інший вид спорту. І не штучний газон, до якого хтось уже звик, а комусь до нього ще звикати і звикати.

Отож матч «Динамо» – «Чорноморець».

Кожен матч має свої особливості, має свою «родзинку», має свій характер. Життя суперечливе і примхливе. Як і гра. Кожен матч – це ніби продовження давніх традицій. «Чорноморець» ще у радянські часи виявив себе як команда смілива, як, так би мовити, гроза авторитетів. Та і в європейських кубках ця команда не раз демонструвала гостру, оригінальну гру і досягала таких перемог, що не раз хвилювали болільницьке серце. Нині ця традиція до певної міри і підупала, але ж кожна хороша і помітна традиція завжди тяжіє до свого активного відродження.

З одного боку не раз доводилось знайомитися з такими думками – в Україні війна... Отож перспективні гравці і тренери, можна сказати, не дуже «поспішають» бути причетними до українського клубного футболу. З іншого боку «Чорноморцем» нині керує відомий болгарський тренер, що, як складалося враження, досить упевнено вів гру. Навіть при рахунку 2:0 на користь киян, одесити не здавалися, намагалися гостро атакувати. І градус гри, можна сказати, не знижувався до кінця поєдинку. Хоча турнірне положення одеської команди нині таке, що не позаздриш. Отож і матч двох українських команд ставав не тільки протистоянням гравців на футбольному полі, а і протистоянням тренерських концепцій, тренерських бачень гри. І протистоянням вже, так би мовити... на міжнародному рівні.

Інколи арбітр на полі виходить не скільки з правил гри, скільки... орієнтуючись на обережно потрактоване почуття міри. Мовляв, я один пенальті (у один бік!) призначив – норму свою виконав. І хоч далі буде і десять подібних порушень – десяти пенальті... не буде! Не буде навіть одного пенальті...

Два (а то і три!..) пенальті призначені в один бік викликають підвищений інтерес. Є нагода... наразитися на гостру критику. А і для схвильованих болільників та і для досвідчених спортивних журналюг інколи критикнути арбітра – це як... шматочок білого хліба... а зверху тоненький шар масла... а ще зверху трошечки... а, може, і не трошечки... меду і меду!

Арбітр матчу виявив принциповість, що і робить йому честь.

Пенальті – це завжди... питання. А був би гол?! Якби порушення не було і гра продовжувалась... Пенальті у нашому уявленні – це майже... гол. Але коли рахунок нульовий, оце «майже» подолати дуже непросто. Воротар «Чорноморця» напрямок удару вгадав і тут, щоб усе ж забити, треба або бити в інший кут, або, не змінюючи свого наміру, бити у той же кут. Бити сильно і влучно. Віктору Циганкову це вдалося, що і характеризує і його вже немале уміння, і неабияку холоднокровність.

Перший пенальті у грі був, звичайно ж, значно «нервовішим», аніж другий. Але і другий пенальті, виконаний Бєсєдіним, був досить відповідальним. Бо і рахунок 1:0 усе ж ризикований, та і для багатьох болільників у цьому сезоні він при всій переможній привабливості... усе ж... ніби сіль на рани.

І якщо Віктору Циганкову «підманути, підвести...» воротаря одеситів не вдалося, то Бєсєдін це таки зумів зробити. А тепер запитання, так би мовити, на засипку – хлопці, ви молодці! Ви справилися... пенальті реалізували. А усе ж... забити пенальті, так як це зробив Мілевський у матчі з Швейцарією... слабо?! Може, по нічних клубах мало вештаємось? Отож і екстравагантність... у дефіциті?!

Ну це, звичайно... жарт! Бо забити пенальті тоді, коли це вирішує – буде перемога... чи ні! – це свого роду екзамен на професіонализм. І треба сказати, що цей екзамен уже досвідчені, але ж і молоді, гравці «Динамо» витримали достойно.

Тепер про саму гру. Гра була темпераментною і стрімкою. У високому темпі. Але гольових моментів було загалом небагато. До позитиву «Динамо» віднести можна було б значно переконливішу гру в центрі поля і більш упевнену гру на флангах. Точність передач, що є важливим у футболі, була (саме з цим суперником!) досить високою. Використовувалися і передачі на далеку відстань. А це важливо.

Але є і сумніви. Були не раз передачі з флангів, але користі від них було небагато. Таке враження, що киянам ще вчитися і вчитися вести боротьбу «на другому поверсі». Мало було і ударів здалеку. А це вельми важливі засоби в умовах, коли суперник обороняється великою кількістю гравців.

Щодо дальніх передач. Привабливість їх у тому, що гравець, одержавши м’яч, потрапляє у «вільну зону», де може рухатися... ну, хоча б певний час... без опіки і протистояння суперника. У нинішнього ж «Динамо» чомусь (не завжди, але частенько!) досить гравцю одержати м’яч після дальньої передачі – і за мить уже біля нього три-чотири гравці «Чорноморця». Складається враження, що саме створення так званих «вільних зон» у розташуванні суперника є для динамівців проблемою і вельми актуальною, і досить болючою.

Слід відзначити рішучість судді, який під кінець матчу почав з підвищеною щедрістю роздавати «гірчичники» наліво і направо, мабуть, усе ж відчувши, що жорстке протистояння може перерости у ситуацію конфліктну. Бо гра і справді ж ставала надміру жорсткою – і з боку «Чорноморця», і з боку «Динамо». Отож поки ще не «закипіло», арбітр і почав... гасити пожежу. І можливо був і правий щодо такого підходу. Бо гру вдалося втримати... у рамках гри.

Є такий вислів – болільники «женуть» команду в атаку. Отож можна було б сказати і так, що активна болільницька критика у великій мірі стимулює серйозну і вдумливу роботу команди. А які будуть результати цієї роботи?! Побачимо...

Гра команди, безперечно, потребує змін. Але серйозні, а не поверхові, зміни відбуваються повільно.

Отож і хотілося б побажати: болільникам – терпіння, а тренерам і гравцям «Динамо» – упевненості у собі і... натхнення!