Поговоримо?! Про суцвіття наших проблем… Бо про них і треба – говорити! Бо одне з наших досягнень у останні роки – це те, що про свої проблеми говоримо і відвертіше, і конструктивніше. І це… може, і не зразу… але ж на користь!
Згадуючи свої літературні «університети», свої перші кроки у літературі, починаєш розуміти, що і у аспектах суто літературних є щось глибоке, щось повчальне.
Щось важливе не лише у літературному розумінні, а і у сприйнятті суто життєвому.Літературна студія «Ровесник», де почався для мене шлях у літературу, існувала при обласній молодіжній газеті. На сторінках газети інколи з’являлися твори студійців. Письменник Костянтин Світличний, що керував «Ровесником», час від часу публікував у цьому виданні оглядові статті, де розповідав і про творчість учасників студії, і про вірші та прозу, які читачі надсилали до газети.
Одна з таких статей мала назву «Пісня, створена тобою». І у ній Костянтин Кирилович згадав добрим словом і мою тогочасну пісенну і літературну творчість. І це, певна річ, додало і впевненості, і снаги автору цих рядків.
Та і коли постало питання про вступ до письменницької спілки і треба було оформлювати відповідні документи, з’явилася потреба з’ясувати – а де ж і коли ж була перша моя публікація. Бо саме з цієї дати і обраховувався літературний стаж.
А перша публікація – вірш… – була у газеті «Молодь Черкащини», при якій, так би мовити, і функціонувала літературна студія. Та і сам цей вірш був надрукований, можна сказати, з подачі… Костянтина Кириловича.
Отож у літературній студії і збиралися люди, залюблені у поезію, у літературу. І вона і була для них по-справжньому творчим осередком, де можна було багато чому навчитися.
І це навчання відбувалося на творчих семінарах, де учасники студії читали свої віршовані чи прозові творіння. Після прочитання написаного виступали заздалегідь призначені опоненти, що попередньо, за кілька днів до цього, могли детально ознайомитись з прочитаним. Потім висловлювались на цю ж тему інші учасники студії. Костянтин Кириллович завершував обговорення і підводив підсумки.
Треба сказати, що керівник літстудії був досвідченою людиною у літературі. Багато років пропрацював головним редактором і журналу, і видавництва… До речі, у Донбасі… Нам, тогочасним студійцям, Костянтин Кирилович розповідав, що творчість його починалася російською мовою… Але потім, коли усе більше він починав розкриватися, як автор-гуморист, письменник зрозумів – треба писати мовою рідною… українською…
Костянтин Світличний умів прислухатися і до своїх студійців. Бо одного разу, коли до студії завітали поважні гості, висловився навіть так:
– Та я не тільки вчу своїх студійців… Я і сам… у них вчуся!
Я тоді, чесно кажучи, подумав, що подібне твердження надто перебільшене. Але з часом і сам почав помічати – коли хтось з студійців при обговоренні висловлював цікаву, неординарну думку, то Костиянтин Кириллович інколи починав щось собі занотовувати. Отож і перебільшення було, як з’ясувалось, не тільки перебільшенням.
І ще один епізод, який запам’ятався. На одне із засідань «Ровесника» якось завітали учасники щойноствореної літературної студії. Люди, звичайно ж, обдаровані, але такі, що у літературі ще мало чого уміли. Гості прочитали свої твори. Почалося обговорення. І «ровесниківці» з висоти свого (ну, дуже великого…) творчого досвіду, певна річ, вельми коректно і досить ввічливо… але ж таки «сипонули перцю» дорогим гостям. Бо і думки, що виникли при обговоренні, треба ж було висловити.
Костянтин Кирилович, щоб трохи заспокоїти ще надто недосвідчених колег по перу, мовив з цього приводу і спокійно, і у великій мірі самокритично:
– Та ми і самі… зірок з неба не хапаємо.
Отож і приходиш до висновку, що і в літературі, і в інших галузях людської діяльності багато що залежить від наставника, від масштабу його особистості. Бо кращий наставник – не той, хто любить усіх повчати. А той, хто здатний когось чомусь навчити.
Кожен прагне – себе реалізувати… Саме так – реалізувати. Але завжди потрібні і умови, і можливості для активного розвитку і самореалізації. Бо, мабуть, так і треба: щоб кожному Вакарчуку – по «Океану Ельзи»! А кожному «Океану Ельзи»?! По Вакарчуку…