Усю спільноту прихильників київського "Динамо" – з 1-м квітня!
З приводу Дня сміху хотілося б згадати про одного з найвідоміших гумористів України, який був відданим уболівальником нашої команди. Це – Остап Вишня (Павло Губенко), визнаний класик свого жанру. Футбольні пристрасті незмінно надихали його і були темою багатьох творів письменника. Розповідають навіть, що сердцевий напад, який став для Остапа Вишні фатальним у 1956 році, був спричинений телевізійним репортажем, коли динамівці змарнували пенальті...
Оповідання ("усмішка") під назвою "Удар! Іще удар!" – це твір, написаний у червні 1951 року. То був перший сезон у "Динамо" тренера Олега Олександровича Ошенкова. З ним команда швидко оговталася після найгіршого в її історії чемпіонату 1950 р. (13-е місце) і вийшла на 8-ме місце зі значно поліпшеною якістю гри. Вже наступного року динамівці здобули "срібло" чемпіонату СРСР, а ще через два роки – свій перший Кубок СРСР. Тому настрій твору доволі оптимистичний.
Отже, слово Остапу Вишні. Мабуть, варто звернути особливу увагу на останні абзаци його "усмішки". З них ми побачимо, що звичка болільників виносити категоричні, остаточні й неспростовні вердикти щодо нашого "Динамо" за результатами останньої гри була актуальною щонайменше років 70 тому...
Приємного читання, друзі!
УДАР! ІЩЕ УДАР!
1.
Коли над Києвом починають голубіти ночі, на каштанах бубнявіють бруньки, а на київських схилах витикається зелена травиця, – запахло, отже, весною! – кияни, зустрічаючись один з одним, весело посміхаються:
– Чули, коли сезон починається?
– В театрі?
– Та в якому там театрі?! На стадіоні травичка вже зазеленіла, а ви про театр!
– Та яка там травичка? Ще сніг на стадіоні! На схилах, щоправда, вже де-не-де зазеленіло.
– То ви не придивлялись! В середині поля справді ще сніг, а на штрафних площадках уже два кущики травиці виткнулось. Спеціально вчора сам ходив, сніг розгрібав. Ось-ось уже!
Кияни трохи нервуються, чекаючи відкриття футбольного сезону.
Та не тільки кияни. Чекають нетерпляче і москвичі, і ленінградці, і тбілісці, і всі, всі, всі, хто болітиме за групу «А», за групу «Б», за першість у Союзі, за першість в кожній радянській республіці, в кожній області, в районі; в колгоспі – яка бригада повоює першість; на заводі – який цех; в інститутах, в університетах, технікумах – який факультет.
А в нашому дворі щодня відбуваються матчі між першим парадним, де за капітана Льоня, і четвертим, де капітанствує сіроокий Юрко.
І коли від пушечного удару летять з брязкотом у мене в квартирі шибки, капітани обох команд авторитетно заявляють:
– В штангу!
На цьому перший «тайм» моментально кінчається, команди розбігаються на перерву, не для перепочинку, а більше для того, щоб уникнути штрафу – одинадцятиударки… материним віником…
Кожної весни мільйони футбольних м’ячів літають над неосяжними просторами нашої чудесної Батьківщини.
– Сезон починається першого квітня! Але в Тбілісі!
– А в нас коли?
– Одинадцятого квітня!
– Ой, як іще довго чекати! Аж одинадцять день!
Кияни заздрять тбілісцям, москвичі – киянам, ленінградці – москвичам, а футбольна команда десь на Новій Землі заздрить усім командам на Великій землі, бо розпочне вона матч десь аж у червні… Але розпочне обов’язково…
2.
Перший матч сезону в Києві.
Далеко задовго до матчу болільники вже по кілька раз обговорили поміж себе майбутні склади команд – і основного, і дубля, – і з цього приводу було чимало гострих суперечок, причім жертвами цих суперечок завжди бувають не спорщики, а ні в чім не повинні футболісти, що десь у Сочі чи в Гаграх готуються до майбутніх боїв.
– Центр нападу в основнім складі Н.!
– Хто?!
– Н.!
– Корова!
– Хто корова? Н. – корова?!
– Ну, як не корова, так сундук!
– Хто сундук? Н. – сундук?!
– Хіба ні?
– Самі ви сундук!
– А ви – корова!
До згоди, як бачите, в даному разі не прийшли!
Симпатяга Н., центр нападу, чесно й наполегливо працює на півдні, щоб удосконалити майстерність, а з нього болільники зробили і корову, й сундука, та й самі при тім коровоосундучилися…
Спортивна боротьба…
А як часто ви чуєте, що треба зробити, щоб вийшов ідеальний, непереможний футболіст.
Щодо київської команди майстрів футбола рецепт цей приблизно такий.
Заслужений – та де заслужений – народний! – болільник авторитетно заявляє:
– Ех, якби до сміливості Лермана та додати удар Лемешка, ліву ногу Віньковатова, праву ногу Товта, серце Пономарьова, лоб Годничака, голову Дашкова, очі Гаврилюка, хватку Макарова… От би був центр нападу!
А чорноволоса Інна додає:
– А волосся Юста! Кучеряве!
Білоголова Оля вимагає:
– І щоб хоч трішечки Комана!
Тут, розуміється, може бути безліч варіантів в залежності від особистих симпатій.
А чому б, справді, нашому старшому тренеру товаришу Ошенкову не прислухатися до таких оригінальних порад наших заслужених болільників?
Варіанти можуть бути найрізноманітніші, але одне завжди буде незмінним: Інна й Оля в кожному варіанті вимагатимуть:
– Щоб волосся Юста! І щоб хоч трішечки Комана!
3.
Любить наш народ футбол, кріпко любить.
Любить він і наших футболістів…
Шаленіють від футбола болільники, до болю, до сліз переживаючи гіркоту поразки і буйно радіючи з перемоги!
Складна гра – футбол. І не так технічно, як психологічно.
Грають одинадцять майстрів.
Їх судить один суддя!
А того одного суддю судять п’ятдесят-шістдесят тисяч чоловік.
І коли прислухаєшся до вироків отого шістдесятитисячного судді, виходить, що суддя всесоюзної категорії знає правила гри значно гірше, ніж, приміром, отой тринадцятилітній шкет, що в нього очі на лоба вже вилізли, а він кричить:
– Суддю на мило!
А навіщо йому те мило, коли він, як на нього глянути, умивався ще тоді, як лежав у ночвах і мила його мама.
А то раптом одчайдушний тисячоголосий крик:
– З по-о-оля! З по-го-го-голя!
– Кого ви хочете «з поля»? – запитали якось ми одного дядю, що кричав «з поля!», заплющивши очі.
– А мені все одно! У мене голос хороший – прочищаю!
Іноді різкий крик «з по-о-оля!» набирає зовсім несподіваного значення.
Гурт молоденьких дівчаток голосно, настирливо й уперто скандував:
– Юста з поля! Юста з по-о-оля! Юста з по-о-оля!
– Ви несправедливі, дівчатка, – Юст прекрасно грає!
– А ми його викликаємо з поля на пляж!
– А-а-а!
А проте, правду казавши, несправедливо ставляться до наших майстрів футбола глядачі. Навіть болільники.
Матч. Наші виграли.
– Бачили? Ех, молодці! Ні, таки в нас прекрасна команда! Орли! От команда! От грають! Ви бачили, як Віньковатов? А Дашков! А Товт! А Пономарьов! А Макаров! Геній! От команда так команда! Яка бистрота! Які удари!
Наші програли.
– Партачі! Ну, хіба це команда?! Лазять по полю, як сонні мухи! А Макаров! Щоб такого м’яча не взять!? А ще називаються група «А»! Та їх і в «Б» не пустять.
Виграли.
– Оце команда! Ще їм виграть у Москві, в Тбілісі, в Куйбишеві… І що ви гадаєте? Можуть бути чемпіоном! От команда!
І т. д. І т. ін.
Нічого не зробите: боліють!
…Ну, товариші футболісти! Наші! Київські!
– Удар! Іще удар!
Тільки, будь ласка, не в штангу! І не в свої ворота!
«Динамо» (Київ) — «Торпедо» (Москва)
Тролейбус уже рушав. Тiльки-но ми вскочили, як дверi за нами клацнули i тролейбус поїхав. У тролейбусi було повно-повнiсiнько людей. Ми стояли на нижнiй приступцi, уткнувшись носами у чиїсь брезентовi штани. Щоб звiльнити свої носи, ми притиснулися спинами до дверей. Аж тут тролейбус спинився, i десь вгорi з гучномовця почулося: «Вулиця Iвана Кудрi». Дверi розсунулися, i ми вже думали, що зараз випадемо. Але нi, знадвору одразу натиснули, i нас було пiднято i впхнуто в глиб тролейбуса, Затиснутi мiж людей, ми висiли, не торкаючись ногами пiдлоги. Ого-го! Ой! Ай! Ох! Краще пiшки ходити, нiж отак їздити'
Весела кондукторка, скоцюрбившись десь пiд стелею тролейбуса, весь час вигукувала:
— Хто забув узяти квиточки? Я до ваших послуг. Я ось тут. Будь ласка, звернiть на мене увагу. Юначе у беретi, не одвертайтеся. Я буду ображатись. А ви, мужчино, звiльнили б мiсце для бабусi… Хто ще забув узяти квиточки? Будь ласка! Сьогоднi квитки коштують дуже дешево. Всього чотири копiйки. Будь ласка!
Ми намагалися не дивитись на кондукторку. У нас були грошi, i ми зовсiм не хотiли їхати без квиткiв. Але для цього нам треба було взяти грошi в зуби ще надворi, бо годi було й думати залiзти зараз у кишеню. Куди там! I рукою ворухнути не можна. Вперше в життi ми їхали «зайцями» мимоволi.
Незважаючи на штовханину, у людей був добрий настрiй i вони весь час весело перегукувались i з кондукторкою, i мiж собою. З окремих вигукiв, таких як «Накладемо ми сьогоднi торпедiвцям», «Глядiть, щоб нам не наклали», «А я вам кажу: Базилевич не менше трьох штук загилить», — ми зрозумiли, що бiльшiсть пасажирiв їхала на футбол. I справдi, на передостаннiй зупинцi бiля Жовтневої лiкарнi нас винесли з тролейбуса, i ми опинились у бурхливому потоцi людей, який, вируючи, тiк до Центрального стадiону.
Несподiвано чоловiк, що йшов перед нами, метнувся вбiк до пiдворiття, де товкучився тiсний гурт людей. Штовхаючись, вони схилились над кимось. Нам спершу здалося, що когось б'ють. Але коли ми й собi пробилися туди, то побачили, що в центрi гурту стоїть баба i торгує насiнням. Вона дуже поспiшала, сипала неповнi склянки i весь час злодiйкувато оглядалась. Потiм раптом схопила свого кошика i подрiботiла вулицею. I весь гурт як бджолиний рiй, не розпадаючись, клубком перекотився слiдом за нею з пiдворiття з пiдворiття. Ми перезирнулися: що це за дивина! Тiльки потiм уже дядько нам сказав, у чому рiч. Виявилося, що без насiння кияни футболу собi не уявляють, хоч у звичайнi днi насiння вони майже не лускають зовсiм. У день футбольного матчу за двi години болiльники вилускують цiлi вагони соняхiв. I, звичайно, дуже засмiчують стадiон. Тому мiлiцiя не дозволяє продавати насiння бiля стадiону. Але все одно перекупки з усiх київських базарiв збираються до стадiону i нелегально у пiд'їздах i пiдворiттях торгують своїм забороненим товаром. Вони добре вивчили розклад iгор i не пропускають жодної, А деякi баби навiть стали болiльницями. Попродавши насiнчя, вони йдуть з порожнiми кошиками на стадiон i там хрипкими базарними голосами галалакають на футболiстiв.
Ми пробиралися до музкомедiї, дивуючись, чого то люди влаштовували оцю малакучу так рано — ще аж сорок хвилин до початку, А штовхаються так, нiби вже почалося.
Ми думали, що нам доведеться чекати Будку i його братiю (ми трохи перестаралися i прийшли на десять хвилин ранiше). Але раптом я почув над самiсiньким вухом пронизливий свiст i голос Будки:
— Вони вже тут!
Тiєї ж митi нас оточив знайомий гурт хлопцiв. Але тепер на обличчях у них не було нiякої загрози, а тiльки цiкавiсть.
— Так, — заклопотано промовив Будка, риючись у кишенi. — Ось вам квитки… Нi, нi, грошей не треба — ми вгощаєм, — i вiн застережно виставив уперед руку, хоча ми зовсiм i не збиралися давати йому грошi… Очевидно, цi слова були заранi продуманi i розрахованi, як жест благородства…
— Спасибi, — з пiдкресленою чемнiстю сказав я, — але квитки у нас є! — i витяг з кишенi квитки. У гуртi хтось захихотiв Будка знiтився. Але вирiшив не здаватись.
— Ану покажи! Мабуть, якiсь вхiднi… Гм… Сектор «А»! Ну тодi, звичайно… Нам ще краще, ми цi зараз заб'єм у секунду… — i несподiвано голосно вiн вигукнув: — Кому квитки?
Мить — i Будка щез з наших очей: десятки бажаючих навалилися на нього. Це були тi нещаснi, з розпачливими обличчями люди, яких ми, проштовхуючись до стадiону, зустрiчали на кожному кроцi i якi весь час жадiбно питали, наче старцi:
— Зайвого квиточка немає?
— Немає зайвого?
— У кого зайвий квиток?
Тi, хто мав квитки, гордо i незалежно проходили повз них, штовхаючи i наступаючи їм на ноги.
Через пiвхвилини ми, нарештi, знову побачили Будку — вiн був такий скуйовджений, наче його побили.
— Продавати квитки на футбол небезпечнiше, нiж кидатися пiд трамвай, — криво усмiхаючись, сказав вiн i махнув рукою. — Ходiм на стадiон! А то ще й на свої мiсця не втрапимо!
— А коли ж… балакать? — спитав я.
— Потiм, потiм! Пiсля матчу. Зустрiнемось на цьому мiсцi.
Сперечатися було безглуздо.
Мабуть, легше перейти державний кордон якої-небудь маленької країни, нiж без квитка пройти у Києвi на стадiон. Разiв п'ять перевiряли у нас квитки, поки ми добралися до того сектора «А»…
Коли ми сiли, на полi футболiсти вже бухкали м'ячi. Але ми знали, що то ще не гра, а тiльки розминка. М'ячiв було багато, на кожного футболiста не менше як по одному, i бiднi воротарi метушились в воротах, мов мишенята в кутку, раз у раз пропускаючи «штуки».
Прийшов дядько (одразу стало тiсно!), хитро глянув на нас i мовчки пiдморгнув. Ми для годиться опустили очi — хай що хоче думає.
Розминка кiнчилась, поле спорожнiло. Минуло ще кiлька хвилин, i на поле вийшли троє: один посерединi, з м'ячем, двоє по боках, з прапорцями, — суддi.
Поставив головний суддя м'яч посерединi поля, засюрчав. З-пiд центральної трибуни вибiгли команди. Стали, привiталися. Потiм раптом на поле з публiки побiгли якiсь люди з букетами — вручили футболiстам. Потiм футболiсти покидали цi букети фотокореспондентам, що сидiли на лавцi (нащо тодi було вручать!). Суддя ще раз засюрчав — гра почалася.
— У-у-у-у-у-у! А-а-а-а-а-а!
— Канєва, давай Ка-нє-ва!.. А-а-а-а!
— Серебро, давай, давай, давай, Серебро!.. О-о-о-о…
— Базiлю передай! Передай Базiлю-у-у! У-у-у-у-у-у!
— Дай Бiбi! Дай Бiбi! I-i-i-i-i-i!
Величезне корито стадiону кипить, аж булькає. Пара йде вгору i збирається там у хмарки.
Бiля нас сидiв якийсь чи то професор унiверситету, чи то артист цирку. З одного боку, вiн був дуже схожий на професора — iнтелiгентне обличчя, окуляри, борiдка, портфель пiд пахвою. З другого боку, вiн був абсолютно циркач — весь час пiдскакував, мекекекав, свистiв, iгогокав, як жеребець. А коли кияни забили гол, вiн пiдкинув свого портфеля мало не до хмар i потiм ловко пiймав однiєю рукою — так не кожний циркач зможе! I не змовкав професор-циркач нi на мить. Коли якийсь футболiст з м'ячем проривався вперед, вiн пiдганяв його пронизливим:
— Пашов-пашов-пашов-пашов!!!
Причому верещав таким одчайдушно-страшним голосом, яким навiть «рятуйте» кричати соромно. I верещав доти, аж поки в того футболiста не одбирали м'яча. Тодi досадливо махав рукою:
— Так я й знав! Передати було б! Базилевичу було б передати!
I тої ж митi переносив увагу на iншого футболiста:
— Ну ти диви! Iде, як пасеться… Чого ти йдеш?! Бiгати треба, бiгати. Ти ж футболiст, а не корова!
Нiби тому бiдному захеканому, засапаному, засмиканому фугболiстовi й секунди перепочити не можна. Такий безсердечний болiльник!
Поряд з ним сидiла, мабуть, його дружина — гладка, у великому саморобному капелюсi з газети. Вона переживала мовчки, але так важко дихала i сопiла, що свiжого повiтря над стадiоном, здавалося, з кожною хвилиною меншало й меншало. Професор-артист раз у раз заспокоював її:
— Рибонько, не хвилюйся! Не хвилюйся, рибонько! Все буде гаразд. Нашi виграють.
Ява пiдморгнув менi i стиха сказав:
— Якби ту «рибоньку» у воду кинути, от звук би був, от би ляснуло!
Але i професор-артист, i «рибонька» недовго привертали нашу увагу. На полi дiялося таке цiкаве, так блискавично змiнювалися подiї, що врештi ми забули про все на свiтi. Ми вже не були Явою i Павлушею, хлопцями iз своїми характерами, смаками й уподобаннями… Ми були якоюсь мiзерною часткою величезного органiзму, який звався «стадiон» i який тiпало, як у лихоманцi.
I коли суддя несправедливо, як вважав стадiон, не присудив одинадцятиметровий у ворота торпедiвцiв (а «рука» була точно), ми разом з усiма завили, загорлали, надриваючи пупа:
— Суддю на мило! Суддю на ми-ло!
Як отi кровожернi гицелi… I не iснувало в цю мить на свiтi нiчого, крiм одипадцятимсiрового удару.
Велика штука — футбол. По-моєму, футбол мiг би навiть бути лiкувальним заходом. Наприклад, для лiкування нервовохворих. Та й вiд усiляких неприємностей i вiд поганого настрою футбол дуже помагає. В усякому разi, я на час матчу всi свої неприємностi забув. I згадав тiльки тодi, коли матч закiнчився.
Щиро дякую за публікацію..
ТАК тримати!)