Вустами Йожефа Сабо у виконанні Аркадія Галінського ...

Я про це вже писав, коли почав викладати в свій блог текст першої в житті книжки "Два сезони", перекладеної на українську мову. І передмову, написану мною до цього перевидання. Але, щоб вас не відсилати по посиланнях, нагадаю.

Багато гострих місць, що викликали неприйняття партійного начальства, де йшлося про експеримент тренерів-однодумців, про «дивні» матчі динамівців і навіть їхню вельми «загадкову» поразку в Ташкенті від «Пахтакора» з розгромним рахунком 0:5, незважаючи на опір редакторів книги, мені все ж вдалося відстояти.

Зупинилися на кандидатурі заслуженого майстра спорту Йожефа Сабо.

Під післямовою дійсно стоїть його підпис, але, як я вже писав про це на самому початку, рядки ці писав не він, хоча повністю з ними погодився, завізувавши текст. А ось гонорар, отриманий у видавництві, Йожеф Йожефович віддав

Аркадію Романовичу Галінському, який, з моєї точки зору (нехай і вустами Сабо!), але, досить авторитетно і грамотно підсумував історію цих двох історичних для київського «Динамо» сезонів.

х х х х х

ПІСЛЯМОВА

Наскільки я знайомий з історією вітчизняного і зарубіжного футболу, світ не знає іншої команди, стрімкий злет якої до вершин міжнародного значення супроводжувало б, як це трапилося з київським «Динамо», стільки сумнівів у неї ж на батьківщині. Сумнівів, а часом навіть критики. Парадоксально, але факт. Але ще дивовижніше, мабуть, інше. Бо якщо в 1974 — 1975 роках клас київського «Динамо» раз у раз викликав у деяких відомих наших тренерів (і у значної частини спортивних журналістів), скажімо м’яко, недовіру, то простих любителів футболу, навпаки, гра київської команди найчастіше і повсюдно захоплювала . У всіх містах її приїзду чекали з нетерпінням.

Як же так? У чому тут справа?

Автор книги зупиняється на цьому феномені досить докладно. Додам до його спостережень і суджень свої. Мені здається, що згадані вище сумніви у справді високому міжнародному класі гри киян і навіть нищівна критика такої з боку інших тренерів і спортивних журналістів в кінцевому рахунку більше допомогли Лобановському і Базилевичу в їхній роботі, ніж завадили. Автор книги справедливо зазначає, що в минулому у обох тренерів був уже в цьому сенсі певний досвід. Я б навіть сказав — загартування. Особливо — у Лобановського, якого свого часу оголосили нікчемним гравцем (що зовсім не заважало йому по-справжньому від матчу до матчу блищати на футбольному полі, маючи навіть по всіх містах СРСР глядачів, які спеціально ходили «на Лобановського»). Та й тренерський успіх Лобановського в команді «Дніпро», яку він в першому ж сезоні, проведеному нею у вищій лізі, вивів на шосте місце, деким кваліфікувався як випадковий.

Так, велика все-таки справа — і для спортсменів, і для тренерів, і для спортивних організаторів — володіти стійким імунітетом до поверхневих і несправедливих оцінок і відгуків про їхню діяльність!

Пам’ятаю, як два роки тому, 9 червня 1974 року, розкривши черговий номер «Футболу-хокею» і прочитавши в ньому статтю тренера Глібова, я не повірив своїм очам. Київська команда йшла в ту пору, після восьми турів чемпіонату країни, на першому місці, випереджаючи найближчого конкурента на два очки. Стаття ж Глєбова розносила її в пух і прах: «Незрозуміло виглядає зараз гра київського «Динамо»... команда демонструє аж ніяк не прогресивний футбол ... більше, ніж десятирічної давності ... немає ні простих, ні складних відпрацьованих варіантів наступу ... розрахунок тільки на випадок ...» і т. д. і т. п.!

Через кілька днів я зустрів на стадіоні Базилевича.

— Читав статтю Глєбова?

— Читав.

— Але ж це обурливо!

Базилевич знизав плечима:

— Чому ж? Прочитати таку статтю вголос всій команді перед грою дуже навіть корисно. Більше спортивної злості буде.

Незабаром така нагода трапилася дійсно. Перед грою динамівських команд Києва та Москви тижневик «Футбол — хокей» помістив статтю Маслова (аналогічну глєбовській), в якій, крім усього іншого, говорилося про те, що в плані освоєння сучасної футбольної тактики московське «Динамо» знаходиться значно вище київського. Цю статтю тренери киян і зачитали своїм футболістам вголос 31 липня 1974 року, тобто в день матчу з динамівцями Москви. Наскільки успішна була така педагогіка, можна судити по результату матчу: два «сухих» голи, забитих у ворота московського «Динамо». До слова сказати, Маслов називав в тій же статті в якості зразка освоєння сучасної футбольної тактики і ленінградський «Зеніт». Називав знову ж на противагу відсталому і безперспективного в цьому відношенні, на його погляд, київському «Динамо»! І ось перед матчем «Динамо» — «Зеніт» Базилевич та Лобановський знову вдалися до апробованого засобу вольової настройки гравців. Який же на цей раз був результат? Якщо до матчу в Києві ленінградці входили до лідируючої групи команд, перебуваючи іноді на другому, іноді на третьому місці, то після розгрому на київському стадіоні (5:0) не змогли прийти в себе протягом довгих місяців і про лідирування вже не думали. Такий стан справ з реагуванням київської команди на нищівну критику. От і скажіть тепер, заважала вона їй або, навпаки, діалектично допомагала?

Автор книги, на мою думку, справедливо привертає увагу читачів до грубості, яка процвітає ще у нас на футбольних полях. І настільки ж справедливо Д. Аркадьєв бачить причину причин цього явища в злощасному суддівському лібералізмі по відношенню до грубіянів. Така постановка питання може, правда, комусь здатися односторонньою: щоб покінчити з грубістю в футболі, потрібні, мовляв, ще зусилля тренерів, самих гравців, радіо- і телекоментаторів, преси і т. д. Ні, перш за все, необхідні чіткі і суворі безкомпромісні суддівські рішення!

Правий Д. Аркадьєв і в тому, що якщо арбітри виховують спортсменів, зокрема футболістів, то виховну функцію (позитивну або негативну) несуть тільки їхні рішення на полі, а не пустопорожні розмови про ці педагогічні функції на післяматчевих прес-конференціях. Щоб не бути голослівним, пошлюся на приклад... Йожефа Сабо.

Більшу частину мого життя на футбольному полі мене супроводжували звинувачення в грубій, різкій грі. Не бракувало, правда, і різних компліментів, різних нагород, але домінантою було — Сабо надмірно різкий, Сабо грубий, йому під ноги не потрапляй! Що ж, я щиро шкодую про це. Але дещо хотілося б уточнити — не для запізнілих виправдань, а заради з’ясування проблеми, про яку йде мова і без вирішення якої неможливий (за загальною вже думкою!) подальший розвиток футболу, піднесення його класу. Так ось, я ніколи не порушував правил навмисно, цілеспрямовано, не мав недобрих почуттів до того чи іншого свого візаві, ніколи нікого не вдарив, не зніс, знаходячись позаду. Моїми ворогами були азарт і, ймовірно, надмірна, але чисто спортивна злість. Якщо команда, в якій я грав, зазнавала поразки — небо здавалося мені чорним, життя — марним. Словом, в так званих єдиноборствах я нерідко йшов на швидкісне зближення, тобто лоб в лоб, ризикуючи нітрохи не менше, ніж суперник, і свідки того — мої ноги: на них немає живого місця. Зауваження, попередження супроводжували мій спортивний шлях, але в пресі мене ж називали вольовим спортсменом, мужнім бійцем, спортивні керівники потискали мені руку, плескали по плечу, а тренери раз у раз запрошували до збірної СРСР. І все-таки кращими своїми іграми (в яких розкривалося все, що дали мені в дитинстві і юності дивовижні закарпатські педагоги, а пізніше — тренери і товариші по київському «Динамо», все, що я вмів робити з м’ячем і без м’яча) я вважаю ті матчі, які проводив без жодного фолу, тримаючи свій азарт в узді правил. Адже в цих матчах наді мною висів дамоклів меч тривалої дискваліфікації! Так, це були найкращі мої ігри, але їх, на жаль, я зіграв менше, ніж міг би. На жаль, кажу я тепер, судді занадто часто потурали азарту Сабо, поважаючи не так правила гри, скільки мій спортивний ранг.

Книга ця вийде в світ влітку 1976, я ж пишу післямову в кінці березня. Як складеться подальша доля київського «Динамо»? Адже на відміну від 1974 — 1975 років, про які розповідає книга, манера гри київської команди, тобто найбільш характерні прийоми її колективної тактики і індивідуальні особливості футболістів «Динамо» (в тому числі і таких її лідерів, як володар «Золотого м’яча» Олег Блохін ) не є секретом. Це підтвердили, зокрема, обидва матчі «Динамо» з чемпіоном Франції «Сент-Етьєном» — і виграний з рахунком 2: 0 вдома, і програний з рахунком 0: 3 в гостях. Тренер французької команди Р. Ербен до зустрічі з киянами розповідав репортерам, що має в своєму розпорядженні кілька відеозаписів матчів «Динамо» і думає, що разом зі своїми футболістами непогано вивчив суперників. Після поразки в Сімферополі він додав, що безпосереднє знайомство з киянами надзвичайно збагатило його уявлення про їхню гру, а команда «Сент-Етьєнн» зберегла все ж шанси відігратися на своєму полі. Про те, що це не було звичайною в подібних ситуаціях тренерської бравадою, свідчила і поведінка французьких туристів-уболівальників. Після закінчення гри вони, як повідомляв «Футбол — хокей», схопилися з місць в радісному збудженні. Іншими словами, навіть вболівальники не вважали переможців першої зустрічі безумовними фаворитами всього змагання з «Сент-Етьєном».

Про поразку киян у другому матчі написано чимало. Є своя точка зору на причини цієї поразки і у мене. У чомусь вона збігається з написаним іншими, у чомусь розходиться. Але це вже, як то кажуть, окрема тема. Мені ж хочеться закінчити цю післямову двома міркуваннями. Книга «Два сезони», на мій погляд, малює об’єктивну, правдиву картину стану справ у київській команді «Динамо» 1974 — 1975 років, і кожен, хто її прочитав, може вважати, що отримав цілком достовірні відомості про біографію київського «Динамо» цих двох славних років. Що ж стосується 1976 року, який розпочався з невдачі в чвертьфіналі Кубка європейських чемпіонів, то, по-перше, невдача невдачі не рівня (бо до чвертьфіналу ніхто ще з наших команд, окрім киян, не доходив); по-друге, ніщо в спорті не вчить сильних спортсменів і сильні команди так добре, як своєчасні поразки. Вони дають можливість поглянути на себе як би заново і, переконавшись, що творчий потенціал не вичерпаний, відокремити зерна від плевел, з подвоєною енергією приступити до вирішення нових завдань. Адже в цьому сезоні завдання киян важкі, як ніколи: нашій улюбленій команді довірено бути базою, основою збірної країни в самому відповідальному змаганні року — у фінальному турнірі ХХІ Олімпійських ігор у Монреалі.

Йожеф Сабо,

заслужений майстер спорту СРСР.

х х х х х

Закінчуючи знайомити вас з змістом рукописи, яка готується до перевидання, від щирого серця дякую тим, хто залишив свої коментарі або написав в личку. Сердечно вдячний тим, хто, відчувається, щиро бажає допомогти і внести свою лепту в нашу спільну, на мій погляд, не тільки благородну, але і вельми потрібну для улюбленого клубу справу. Поки рукопис в роботі, запрошую взяти участь усіх, хто не байдужий до історії достовірно легендарного "Динамо". На форзаці перевиданої книги може бути розміщена реклама або названі можливі інвестори. Почав адже цю справу, не маючи на те ніяких засобів...

Деві Аркадьєв,

14 серпня 2020 року,

Філадельфія.