Так, інтрига вирувала і буйно колосилася, аж ніяк не пригасаючи, до останніх миттєвостей і основного, і “додядькового” часу поєдинка. До останнього удару у післяматчевій серії пенальті. Пристрасті кипіли, хоча на табло і уперто фігурували нулі. І тут арбітрам треба було пильнувати і пильнувати. Бо коли, скажімо, гравець, якого видалили з поля, раптом на це поле вискочив би знову і ударив би по м'ячу, то цього ж допускати не можна.
Але що якийсь там удар по м'ячу... Так, дрібничка... А ось коли тренер, якого видалили з поля, раптом підійде до своєї команди і дасть їй якусь особливо цінну вказівку (а цього він уже не повинен робити!), то цього теж допускати не слід. Бо силу впливу тренерської думки аж ніяк не можна недооцінювати! Тому судді і пильнували — так, ніби перед ними не Руслан Костишин, а... як мінімум... Клопп чи Моуріньйо.Отож кубковий матч “Динамо” - “Колос” колосився на повну силу! Хоча забитих голів з гри ми так і не побачили. Українські клуби у матчах з “Динамо” навчилися досить ефективно використовувати пресинг. “Динамо” з приходом Луческу стало у свою чергу більш активно використовувати цей же прийом проти них самих.
І у першому таймі і “Динамо”, і “Колос” намагалися вести гру так, щоб уникнути пресингу з боку суперника. І це загалом удавалося.
Але ж для перемог потрібні голи. А для цього треба атакувати і забивати. І надто обережні дії могли б виявитися малорезультативними. І у другому таймі динамівці, можна сказати, пішли назустріч пресингу суперника. Чого раніше далеко не завжди удавалося спостерігати. І змогли до певної міри притиснути гравців “Колоса” до їх штрафного майданчика. І пресинг суперника уже не мав такого разючого впливу на гру “Динамо”.
За рахунок чого це удавалося? За рахунок постійної зміни акцентів і напрямків розвитку атаки. То атака проходить ніби на одному фланзі, то м'яч передається на інший фланг, то гравці “Динамо” ніби думають, а у якому ж напрямку здійснювати атаку. А у якому саме — супернику невідомо. Тобто відбувалося постійне маневрування, за рахунок якого динамівцям удавалося нав'язувати свою гру уже на половині поля суперника.
Якихось відвертих дивідендів “Динамо” це не принесло. Не було ні голів, ні помітних гольових моментів. Однак було відчуття — команда переграє свого суперника. І на чиїсь ігрові аргументи знаходить ігрові аргументи свої. А це важливо. А це грає певну роль і додає упевненості і тоді коли справа доходить до такої лотереї, як серія пенальті. Та і відчувається, що команда знаходить нові барви, нові можливості у грі. І ті ігрові аргументи, що раніше ще не спрацьовували, стають упевненішими і вагомішими.
І ще важливий момент — виникнення вільних зон, використання далеких передач. Це один з суттєвих показників рівня гри команди. Вільна зона у позиції суперника може виникнути, але ж її ще треба і використати. Треба, щоб хтось з гравців саме там відкрився і відразу ж одержав націлену і точну передачу. Тому не може не радувати той факт, що подібні передачі були - від Шапаренка Караваєву. Караваєв відкривався і одержував передачу від Шапаренка. Відкривався і Шапаренку було кому передачу робити. Тобто була взаємодія. Такі передачі ще не приводили до гольових моментів, але ж робили саму гру стрімкішою і змістовнішою.
Отож... хоч і 0:0, хоч і перемога лише у серії пенальті, однак і виразне усвідомлення — команді починає удаватися те, що раніше ще не вдавалося. Тобто йде не всім помітна, але ж робота.