До речі – про Гільберта…
Поєднуючи викладання у вузі з літературною діяльністю, не можеш не помітити того, що гумор є одним з важливих факторів учбового процесу. Студент може не зразу уяснити для себе якісь тонкощі науки, що викладається, але не помітити слів, наскрізь пронизаних гумором, слів, які викликають посмішку – ну, це вже ні!
Та й сам студентський гумор на сцені завжди відзначався яскравістю, різноманітністю і відсутністю примітиву.А під час викладання дисципліни «Сигнали та процеси», а це предмет складний і цікавий, і до того ж вельми математизований, поступово приходиш до такого моменту, коли мова йде про гільбертівський простір. І як же тут не згадати про Давида Гільберта, видатного німецького математика.
Отож, розповідаючи про гільбертівський простір, я частенько розповідаю студентам історію, тісно пов’язану з Давидом Гільбертом.
Якось Давиду Гільберту повідомили про те, що один з його колишніх учнів кинув займатися математикою і став поетом. Що викликало досить різку і недвозначну реакцію ученого:
– Та це і не дивно! Для математики у нього – просто не вистачало… фантазії.
Оцінити написане
Оцінити написане... ну, це не така і проста річ! Особливо на початку творчості. Коли ще немає упевненості у власних силах. Коли ще тільки шукаєш для себе творчі шляхи. А потім приходить хоч якийсь досвід.
Як саме приходить?! А дуже просто. Скажімо, є кілька нових віршів. Отож чому б їх не занести до місцевої газети. Відбираєш вірші нібито кращі. І відбереш... ну, чотири вірші. А потім, щоб число було... рівнішим, щоб не чотири, а пять... додаєш іще один вірш. Так би мовити, до купи... Ну, думаєш, навряд чи його надрукують, але ж... занесу і його.
І що ж... Ті вірші, що ти вважав тоді кращими, якраз і не друкувалися. А ті, що... так би мовити... до купи, з'являлися на газетних сторінках.
Газети твори ліричні друкували (та і друкують!) не надто часто, а ось до чогось жартівливого, гумористичного преса виявляла більший інтерес. А оскільки у мене і почало з'являлося щось гумористичне, то і можливості для зростання досвіду (щодо оцінювання написаного...), звісно ж, суттєво зросли. Можна було послати добірку коротких усмішок до якоїсь з всеукраїнських газет. І щось таки друкувалося. І знову та ж ситуація, що і з лірикою. Відбиреш, скажімо, вісім віршованих гуморесок... на твою думку, найцікавіших і найдобірніших. Ну, і щоб посилати до редакції не вісім, а десять творів... додаєш іще дві гуморески. Теж можна сказати, що до купи. І результат бував частенько, як і у випадку з творами ліричними.
Але ж досвід зростав. Сприяло цьому і те, що вірші можна було прочитати десь для аудиторії. І тут я не міг не помітити. Твори, що у одній аудиторії сприймалися дуже добре, в аудиторії іншій викликали стриманішу реакцію. І навпаки.
Отож і маю сказати, що те, як сприймуть щось літературне... чи редакція... чи аудиторія... річ до певної міри не надто прогнозована.
Був би ще більшим
Початок моєї літературної творчості... А це були ще восьмидесяті роки минулого сторіччя... О, це було цікаво! Бо зустрічалися люди, захоплені літературою. Люди різні за характером і люди різних професій. Читали вірші. Бо прозаїків серед нас було небагато, особливо на початку літературних спроб. Обговорювали написане і, певна річ, спілкувалися.
Згадалося, як поет, що працював тоді партійним функціонером на одному з підприємств, розповів про такий випадок. Отож проходить у місті вельми серйозне зібрання. Виступає поважний партійний чиновник. І говорить про роботу підприємств. Мовляв, непогано вони працюють. План виконують. І навіть перевиконують. Але ж перевиконують... ну, якось не надто переконливо. Скажімо, сто один процент, сто два, сто три... А ось працівники тютюнової фабрики — молодці! Сто двадцять процентів виконання плану.
Керівники підприємств — люди честолюбні. Отож один з наступних ораторів у своєму виступі ніби між іншим і зауважив:
Звісно ж, таке зауваження не могло не викликати у присутніх дружного реготу.
Ось бачите як. Навіть стримана і досить поміркована критика може схвилювати, а то і взагалі роздратувати.
Лише кілька слів .
Не так і просто створювати короткоформатні твори - чи ліричні, чи жартівливі. Щоб і написано не надто розлого, і щоб зміст усе ж там був. А, бува, почуєш з уст когось лише кілька слів, а у них і немало змісту. І слова ці звертають на себе увагу. І слова ці запам'ятовуються.
Згадалася розмова серед літераторів. Один з них, людина поважного віку, людина мила і приязна, автор кількох книг, розповів, що працював у багатьох установах. І у школі, і у відділі народної освіти, і ще десь. Зокрема і в установі, значно суворішій, аніж освітні. І про це мовив так:
Лише кілька слів. Дуже виразних і досить промовистих. Які, можливо, саме тому і врізалися у пам'ять.
Стрежень чи… стержень
Ось ще одна історія, почута мною з уст безпосередніх свідків того, що відбулося. Група артистів добре відомого в Україні народного хору, об’єднаних у творчу бригаду, якось виступала у одному з населених пунктів Черркаської області. Відома співачка, що входила у склад бригади, під час виступу мала виконувати російську народну пісню. У пісні були і такі слова –
Из-за острова на стрежень
На простор морской волны
Выплывают расписные
Стеньки Разина челны.
Сцена – це завжди хвилювання… це завжди стрес… це завжди адреналін! Навіть якщо аудитория не надто вже вимоглива. І перед виступом співачку почали терзати сумніви – а чи правильно вона завчила слова пісні?! Ось вона і запитала у колег, що знаходились поруч:
– То як же все-таки правильно – из-за острова на стрежень… чи… из-за острова на стержень?
Колеги вирішили, що співачка жартує, так би мовити, «приколюється», а тому відразу ж «підіграли»:
– Та звичайно ж – из-за острова на стержень! Де ти взагалі чула таке слово – стрежень?!
Яке ж було їх здивування, коли співачка саме так і заспівала на концерті, чим здивувала і публіку, що знаходилась у залі.