Базилевич і Лобановський - дружба й стосунки двох видатних людей очима сина Олега Олеговича Базилевича

Про батька, його стосунки з Валерієм Васильовичем і радянський футбол розповідає син Базилевича – Олег Базилевич-молодший. Дружба Лобановського та Базилевича почалася в «Динамо», де двоє молодих гравців якраз почали пробиватися в основний склад. Це був кінець 50-х років – хрущовська відлига, коли всі люди дружили.

Тоді у суспільстві домінувало дружнє ставлення один до одного, особливо серед колег. І насправді там була дуже дружня команда. Знаю про це зі спогадів батька. Вони всі намагалися один одному допомогти. Після тренувань залишалися, відпрацьовували різні тактичні елементи, допомагали один одному весь час. Батько розповідав, що він вже давно такого не бачив, щоб люди так билися на полі один за одного, як вони тоді це робили. Тоді в «Динамо» було досить багато киян. Не те, що зараз. В команду якраз потрапило те покоління голодних післявоєнних київських хлопців, які грали у футбол у дворах. Інших розваг чи комп’ютерів не було. І діти увесь свій вільний час присвячували футболу. Дитячим тренерам власне було з кого вибирати. Вони просто ходили по дворах і дивилися. Так мій батько і потрапив до футбольної школи. Таких обдарованих киян було дуже багато насправді. І оце покоління, воно відрізнялося тим, що вони мали досить високий рівень індивідуальної виконавчої технічної майстерності. Вони могли робити з м’ячем те, чому зараз у футбольних школах намагаються штучно вчити. А в них це було тоді природним шляхом. Ці люди не закінчували футбольних академій, вони пройшли через київські двори – грали на асфальті, в ботанічному саду, Гідропарку на піску. Технічна, базова підготовка в роботі з м’ячем – це була дійсно унікально. Це наше покоління футболістів Копакабани. Олег Петрович і Валерій Васильович були з інтелігентних київських сімей, але вони жили футболом. І після тренувань залишалися не просто побуцати м’яч, а цілеспрямовано працювали над тим, чого їм не вистачало. І тоді зародилася ідея про те, що треба трошки змінити тренування, бо вони тренувалися окремо, індивідуально і трошки не так, як їм давали їхні тренери. Тоді в радянському футболі домінував підхід проб і помилок. Їхнє розуміння того, що треба щось змінити в тренувальному процесі, стало причиною того, що новий тренер Віктор Маслов не знайшов з ними спільної мови. Зараз багато людей кажуть, що Маслов – це тренер-новатор, з ним «Динамо» досягло певних успіхів. Але насправді, хто він такий? Це колгоспний завгосп, розумієте. Який точно знає, що треба робити. А тим, хто з ним не згодний, треба затулитись і мовчати. Або йому вказували на двері. Лобановський і Базилевич були змушені піти з «Динамо» в 1964-65 роках. Я думаю, що при здоровому глузді жоден нормальний тренер з такими гравцями б не попрощався. Тим більше, що конфлікту, як такого не було. Я багато розпитував батька про цю ситуацію: «Чому ви у розквіті ваших футбольних талантів фактично були змушені піти?» Батько відповідав, що Віктору Маслову не потрібні були люди в команді, які мають свою окрему особисту думку. І так воно вийшло, що Базилевич і Лобановський вже потім закінчували свою кар’єру у «Чорноморці» і «Шахтарі». Але думки щодо організації тренувального процесу вже тоді у них були». Після завершення кар’єри гравця Олег Базилевич пішов працювати в Інститут фізкультури на кафедру футболу. Там відбулось доленосне знайомство з Анатолієм Зеленцовим. Згодом саме він керуватиме науковим центром «Динамо» і допомагатиме Лобановському та Базилевичу змінювати футбол. «Зеленцов – це була абсолютно видатна фігура, теоретик, але з легкоатлетичної підготовки. І саме в процесі спілкування Базилевича, Лобановського і Зеленцова стало зрозуміло, що є якісь методи, які можна запровадити, але тренування повинні бути не легкоатлетичні, а чисто футбольні. Вони сиділи і розписували це все. У мене вдома і досі зберігаються оті перші, так би мовити конспекти, плани, ідеї, в яких режимах, які тренування проводити. І перші тренерські експерименти – це чернігівська «Десна», де Олег Петрович працював. Це використовував і Валерій Васильович окремо у «Дніпрі». Коли в 74-му році вони прийшли у «Динамо», система була фактично готова. А за рік до цього Базилевич працює в «Шахтарі», а Лобановський тренує «Дніпро». Але вони вже співпрацюють з Мішею Ошенковим, який їздить в Ужгород і там ловить сигнал угорського телебачення, яке передає матчі чемпіонату Німеччини. Грає та сама знаменита «Баварія» Удо Латтека, яка у своїй моделі гри була прообразом того тотального футболу. І от приїжджає у Київ потайки зроблений в Ужгороді відеозапис. У нас вдома Валерій Васильович і Олег Петрович дивляться цей матч. І от лівий захисник Пауль Брайтнер забиває гол з позиції правого інсайда лівою ногою в правий верхній від воротаря кут. Це про що говорить? Про те, що він взаємозамінився, поміняв свій фланг на протилежний. І це 73-й бісів рік. А вони вже це роблять. І я пам’ятаю, як Олег Петрович і Валерій Васильович сидять з олівцями і кажуть: «Так ми ж цього хочемо. Це ж наша гра, наша модель. Значить ми в течії». Тобто, вони постійно перевіряли, звірялися з найкращими роботами закордонних тренерів Латтеком, Міхелсом і ще декількома тренерами. Тому «Динамо» 1974-75 років – це якраз той взірець тотального футболу, який цілком відповідав тодішнім стандартам. Базилевич і Лобановський любили джаз, тому вони завжди казали своїм гравцям, що ваша гра – це як джаз, де є обов’язково задана тема. Бо якщо її не має, то це буде какофонія. Імпровізуйте в межах тої конкретної тактики, яку ми зараз використовуємо в цьому конкретному епізоді. В іншому епізоді в нас інша тактика, тому імпровізуйте вже в межах цього епізоду. Будь ласка, робіть, що хочете, імпровізуйте, тільки зробіть оце. Ідея була в тому, щоб максимально розкрити оці індивідуальні технічні можливості футболістів. А у чому є полягала суть системи? Це оволодіння колективними тактиками, в яких бере максимальна чисельність футболістів на великій швидкості. Створюється чисельна перевага в кожному локальному епізоді, в активних зонах. Звісно, це вимагає великої функціональної підготовки. Важливий компонент, скільки на швидкості вони пробіги. І звісно для таких навантажень людей треба було підготувати. І тут науковий авторитет Зеленцова був безумовно важливим. Іншим чинником була сама епоха. Це 60-ті роки, хрущовська відлига, коли всі намагалися запровадити щось нове. Розуміли, що багато в чому ми відстаємо. Тобто ідеї про те, що нам потрібні нові методи і підходи просто висіли у повітрі. Тоді дуже багато було насправді і новаторів, і раціоналізаторів. Фактично система Лобановського, Базилевича, Зеленцова – це частина тої атмосфери шістдесятництва, яка панувала у суспільстві. Люди намагалися щось змінити на краще. Інше діло, що більшість цих зусиль не принесли плодів. Ми ж знаємо, що це все закінчилося застоєм, брежнєвщиною, тою радянщиною, яка не мала нічого спільного з прогресом. Але тим не менш, їм вдалося частково реалізувати оцей свій потенціал». У сезоні 1975 року «Динамо» стало чемпіоном СРСР, а також вперше в історії радянського футболу здобуло одразу два трофеї в Європі – Кубок володарів кубків та Суперкубок Європи. Після цього партійне керівництво вирішило у своєму стилі підсилити тренерський штаб, якому доручили підготувати збірну СРСР до Олімпійських Ігор. З Центрального інституту фізичної культури розташованого у Москві приїхав фахівець із легкої атлетики на прізвище Годік. Він вирішив повністю змінити систему фізичної підготовки та провести тренувальні збори в умовах середньогір’я у Болгарії. Внаслідок цього команда була розбалансована. Їй довелося відновлюватися протягом усього сезону. На Олімпіаді збірна СРСР зайняла третє місце, що розцінювали, як провал. Згодом у Лобановського в «Динамо» трапилися конфлікти з рядом гравців. В підсумку, свою посаду був змушений залишили саме Базилевич. Тренерський дует двох друзів та однодумців перестав існувати. Тандем не розпався, його розпали. Фактично вийшло так, що батьківщина не пробачила своїм героям їхніх славних подвигів. Тому, що перед ними поставили максимальні завдання і було зрозуміло, що це фактично підстава. Якщо вони не впораються з ними, то будуть постраждалі. З іншого боку, можна було б і не погоджуватися. Але це зараз ми можемо про це дискутувати, але в ті роки не погоджуватися з такими умовами було неможливо. Мені 12 років, батько приходив додому і був просто в шоці. Він казав: «Ви уявляєте собі, що цей Годік каже? Нам треба поламати всю підготовку до сезону 1976 року, тому що це - Олімпіада. Сперечатися не можна, бо це розпорядження Держкомспорту. І ми збірна СРСР. Те, що ми робимо тут в «Динамо» – це Щербицький ще якось прикриває. Але тепер ми представляємо СРСР і от ми маємо парашутиста з Москви, який до нас прилетів і розповідає, що нам треба робити. Зараз така ситуація виглядає ну абсолютно неприпустимо навіть теоретично. Уявити собі, що хтось приїжджає і починає розповідати, що ви тут не тим займаєтеся. Ну, це просто неможливо. Але ж в тих умовах тоталітарного суспільства, треба слухатися. І вони були змушені зробити фактично те, що їм нав’язали. Базилевич був проти, Лобановський був проти. Зеленцов, як людина трошки старша, розумів, що мабуть, треба погоджуватися, хоча він теж знав, що діла не буде. І звісно сьогодні колишні гравці «Динамо» кажуть, що ось було дуже важко. Звісно, ці тренування були дуже важкі. Але це були невиправдано важкі тренування саме тому, що вони були не за системою, а всупереч системі. І потім коли оцю розбалансовану команду треба було якось приводити до тями, намагалися знову придумати на ходу якісь вправи, режими, елементи відновлення, варіювати це все. Частково вдалося компенсувати. Я абсолютно впевнений, що якби їм не поламали оцю підготовку 1976-го, вони б виграли Кубок чемпіонів і Олімпіаду. Тобто, бунт гравців, їхнє незадоволення високими навантаженнями – це все мало, переважно, зовнішні чинники. Це поламана підготовка та інтриги чиновників українського Держкомспорту. І над усім цим сидить партійне керівництво України, яке розуміє, що з Москви тиснуть, щоб голови полетіли. Ну, це ж такий совковий підхід. Вийшла взагалі парадоксальна ситуація. Номінально гравці були незадоволені високими навантаженнями Зеленцова і диктаторськими методами Лобановського. В результаті з команди попросили піти Базилевича і Петрашевського, асистента Валерія Васильовича, який з ним працював разом у «Дніпрі». Валерій Васильович і Олег Петрович дуже важко цю ситуацію переносили. Але наскільки я знаю, знову ж таки, це люди шістдесятники. Вони вважали, що їхня робота важливіша, ніж їхні особисті долі та успіхи. Вони розуміли, що їхня система – це їхнє найбільше надбання, внесок в історію, в теорію футболу і взагалі в розвиток їхньої улюбленої справи. Тому систему треба зберегти. Коли вони обидва приходили працювати в «Динамо», між ними існував такий договір – якщо разом приходимо, значить разом і підемо. Але наскільки я знаю, ні Олег Петрович, ні Валерій Васильович ніколи потім не висловлювали своє незадоволення з приводу того, що от я пішов, а ти - залишився. Або я залишився, а ти - пішов. Це радянська система, де люди – просто гвинтики машини. От як сказали, так вони і роблять. Це, на жаль, ті умови, в яких вони були змушені працювати. Звісно, всім було дуже прикро. Але всі зрозуміли, що так треба. Лобановський і Базилевич спілкувалися до останніх днів Валерія Васильовича. Вони мріяли знову попрацювати разом, але все склалося так, що їхні шляхи знову перетнулися тільки у Кувейті. Лобановський тоді працював з національною збірною, а Базилевич очолював Олімпійську команду. На жаль, інших умов, за яких вони могли б продовжити свою співпрацю, не склалося. Ні в комуністичній радянській Україні, ні в незалежній Україні. Вважаю, що це великий мінус. Була пропозиція від арабів, на неї треба було погоджуватися, тому що інших пропозицій, на жаль, не було. Це вже були 90-ті роки. У 1976-му телефон обривався. Точно телефонували з Греції, але навіть не давали поговорити, обривали зв’язок. Команда була під ковпаком. На дроті сидів товариш майор і все слухав. Поїхати радянському тренеру кудись за кордон працювати – це ж було неможливо. Наші гравці почали виїжджати лише наприкінці 80-х. В принципі, тренери масштабу Валерія Васильовича могли б в Європі працювати не гірше, ніж зараз оті Клоппи, чи Гвардіоли. Обов’язково треба сказати, що Олег Петрович і Валерій Васильович – це не ті люди, які звикли до радянської системи, вони боролися з тією системою все життя. Хоча з одного боку, вона їм в чомусь допомагала, але з іншого, вона не дозволила їм повністю реалізувати свій потенціал. Київських динамівців вбивали московськими газетами, бо писали всяку дурню про те, що тренери неправильно тренують і перебувають під впливом західної пропаганди. Який професіоналізм може бути? Ми ж радянський спорт, у нас же свої традиції. Досі не всі розуміють, в чому суть цієї системи. Широкому загалу це не відомо. Люди думають, що Лобановський, Базилевич, Зеленцов запровадили якісь нереально високі навантаження, витискали всі соки з футболістів і такими методами змогли отримати якийсь результат. Але це дає тільки короткочасний ефект, бо насправді це все застаріло і нікому не треба, а зараз нові часи, і тому подібний булшіт. Очевидно, що так воно не може бути. Це випливає тільки з того, що люди просто не розуміють, про що йдеться. На жаль, провина, що основні положення системи залишилися незрозумілими футбольному загалу лежить не тільки на спортивних журналістах, а також на Лобановському, Базилевичі і Зеленцові. Вони не змогли зробити себе зрозумілими футбольній громадськості. У Валерія Васильовича був улюблений тост: «Давайте вип’ємо за те, завдяки чому, незважаючи ні на що…». І це добре ілюструє якраз те, що система, в якій жили і працювали футболісти і тренери радянські, в чомусь допомагала, але системно, глобально, вона їм заважала. І вони постійно долали спротив системи. Якщо щось і вдавалося зробити, то не завдяки системі. Звісно, радянська система могла дозволити футболістам вирішувати деякі питання – зарплати, машини, квартири, тобто винагорода за роботу. Але з сучасної точки зору це виглядає абсолютно ідіотично, тому, що всі ці питання повинні вирішуватися в межах функціонування футбольного клубу. Але тоді виходило так, що цим всім повинні були займатися партійні і галузеві керівники. Коли грали з європейськими клубами, то говорили зі своїми колегами, питали: «А скільки вам заплатять, якщо ви сьогодні виграєте?» Ті називають суму. Наші дивуються: «Це що, на всю команду?» Іноземці пояснюють, що це кожному. Розумієте, про що думали наші молоді хлопці, які грали за якихось 300 рублів і 200 рублів преміальних. Плюс може ще якісь їм організовували пайки чи можливість за свої гроші купити в тому магазині, куди звичайні люди не ходили. Ну це ж абсолютно дурна ситуація. І коли кияни виграли Суперкубок, то партійна шишка подарувала всім книжку «Молода гвардія» О.Фадєєва. Тоді Лобановський і Базилевич ходили до В.Щербицького і вирішували питання. Зрештою, жодна підтримка радянських органів не дозволила «Динамо» виграти Європейські кубки, це ж очевидно. Але з іншого боку, був і такий момент. Коли батько (О.Базилевич) тренував «Шахтар» у 1973 році «Динамо» тоді боролося за лідерство в чемпіонаті СРСР (з «Араратом»). І коли кияни приїхали у Донецьк, то з Києва ж у Донецьк прийшов дзвінок від Щербицького Дегтярьову (тоді - 1-й секретар Донецького обласного комітету КП України): «Ви повинні програти». І програли 1:2. А тоді, коли вони приїхали грати до Києва, знову йде дзвінок. І батько на знак протесту проти цього не прийшов на стадіон. Мені було 9 років. Питаю: «Тату, а чого ти не на стадіоні? Чого ти не з командою?» Він відповідає: «А тому, що зателефонували з Києва в Донецьк і сказали, що ми сьогодні повинні програти». Один з матчів між «Динамо» Лобановського і ЦСКА Базилевича навіть завершився скандалом. Команди у Києві зіграли внічию – 0:0. Це було у травні 1981 році, коли обидва тренери вже давно працювали окремо. «Це була фактично гросмейстерська нічия, тому що Лобановський знав, як буде грати Базилевич, а Базилевич знав, як діятиме Лобановський. Тому в цій грі не було багато гострих моментів. Гра пройшла з певною перевагою «Динамо», яке голів так ніхто і не забив. Але ж тоді полкана спустили з Москви, мовляв: «О, договорная ничья!» Як ви можете таку гру називати договірною? Тому, що там було мало гострих моментів? Ну так вони ж розіграли такий момент, коли йде щільна персональна опіка нападаючих суперника, постійний колективний відбір м’яча перед своїм штрафним майданчиком, коли немає вільних зон, коли хави повністю перекривають фланги. І це роблять обидві команди. Не буде в такому матчі багато забитих голів. Така гра, скоріше за все, завершиться внічию. Так і сталося. Тоді Лобановського і Базилевича викликали в Москву і дали їм по догані. Сказали, що ви винні. І оця гра вважається єдиною в історії СРСР доведеним випадком договірної нічиї. Чому доведений? А тому що тренери отримали по догані. Хоча я абсолютно точно знаю, що ця гра не була договірною. І батько дуже переживав. Він мені розповідав: «Я знаю, що Васильович зробить. Він зробить оце, оце і оце. А ми їм не дамо. Ми зробимо так і так. А тоді подивимося, що вийде». Вийшло 0:0. Так вони їм ще й догани вліпили. І вони були змушені працювати в тих умовах, в яких вони знаходилися. Лобановський ніколи не був конформістом з точки зору професійного змісту їх роботи. Тобто, тут він не поступався ніколи. Треба так, і все. Ми це придумали, ми знаємо, що це працює, і нас ніщо більше не змусить зробити крок вбік, так як це було у 1976 році, коли їм переламали оцю підготовку. А з точки зору інших практичних речей треба було пристосуватися. Особливо, коли все залежить від якогось партійного секретаря, чи якогось керівника, який у футболі нічого не розуміє. Було багато анекдотичних прикладів. Наприклад, батько працював у ЦСКА, викликає його маршал Соколов і каже: «А чого це ви граєте у два нападаючих? Ви повинні грати в три. Бо я коли грав за дивізію, ми грали в три форварди, у нас чудово виходило». Тобто, люди, які взагалі нічого не розуміли у тому, чим вони керують, дають цінні вказівки. І треба опускати очі, кивати і шукати компроміси. І ці компроміси рідко коли йшли на користь справі». Олег Базилевич помер у 2018 році після тривалої хвороби на 81-му році життя. Його похоронили поруч з могилою Валерія Лобановського на Байковому цвинтарі.