Якось непомітно минуло

Ліна Костенко народилася 19 березня 1930 року у місті Ржищеві на Київщині.

Усе моє, все зветься Україна

Буває, часом сліпну від краси. Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,— оці степи, це небо, ці ліси, усе так гарно, чисто, незрадливо, усе як є — дорога, явори, усе моє, все зветься — Україна. Така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з Богом говори.

Про вічне

Коли я буду навіть сивою, і життя моє піде мрякою, а для тебе буду красивою, а для когось, може, й ніякою. А для когось лихою, впертою, ще для когось відьмою, коброю. А між іншим, якщо відверто, то була я дурною і доброю. Безборонною, несинхронною ні з теоріями, ні з практиками. і боліла в мене іронія всіма ліктиками й галактиками. І не знало міщанське кодло, коли я захлиналась лихом, що душа між люди виходила забинтована білим сміхом. І в житті, як на полі мінному, я просила в цьому сторіччі хоч би той магазинний мінімум: – Люди, будьте взаємно ввічливі! – і якби на те моя воля, написала б я скрізь курсивами: – Так багато на світі горя, люди, будьте взаємно красивими

Про понищену природу

Ще назва є, а річки вже немає. Усохли верби, вижовкли рови, і дика качка тоскно обминає рудиментарні залишки багви.

І тільки степ, і тільки спека, спека, і озерянин проблиски скупі. І той у небі зморений лелека, і те гніздо лелече на стовпі.

Куди ти ділась, річенько? Воскресни! У берегів потріскались вуста. Барвистих лук не знають твої весни, і світить спека ребрами моста.

Стоять мости над мертвими річками. Лелека зробить декілька кругів. Очерети із чорними свічками ідуть уздовж колишніх берегів...

Про кохання

Кохай! Бо час тебе не жде. Він забирає твої дні і ночі. Кохай допоки тіло спрагле й молоде. Бо в старості кохають тільки очі.

Про життя

Життя іде і все без коректур. І час летить, не стишує галопу. Давно нема маркізи Помпадур, і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас, в які природа убереться шати. Єдиний, хто не втомлюється, – час. А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі, а ми, нічого, – пройдемо, як тіні, щоб тільки неба очі голубі цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур, щоб ці слова не вичахли, як руди. Життя іде і все без коректур, і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка. Прозрінь не бійся, бо вони як ліки. Не бійся правди, хоч яка гірка, не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш – то уже навіки.

Дзвенять у відрах крижані кружальця

Дзвенять у відрах крижані кружальця. Село в снігах, і стежка ані руш. Старенька груша дихає на пальці, їй, певно, сняться повні жмені груш. Їй сняться хмари і липневі грози, чиясь душа, прозора при свічі. А вікна сплять, засклив мороз їм сльози. У вирій полетіли рогачі. Дощу і снігу наковтався комин, і тин упав, навіщо городить? Живе в тій хаті сивий-сивий спомин, улітку він під грушею сидить. І хата, й тин, і груша серед двору, і кияшиння чорне де-не-де, все згадує себе в свою найкращу пору. І стежка, по якій вже тільки сніг іде...

Про силу слова

Страшні слова, коли вони мовчать Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись, коли не знаєш, з чого їх почать, бо всі слова були уже чиїмись. Хтось ними плакав, мучивсь, болів, із них почав і ними ж і завершив. Людей мільярди і мільярди слів, а ти їх маєш вимовити вперше! Все повторялось: і краса, й потворність. Усе було: асфальти й спориші. Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі.

Про людей

Мабуть, ще людство дуже молоде. Бо скільки б ми не загинали пальці, - XX вік! - а й досі де-не-де трапляються іще неандертальці.

Подивишся: і що воно таке? Не допоможе й двоопукла лінза. Здається ж, люди, все у них людське, але душа ще з дерева не злізла.

Про мрії

А й правда, крилатим ґрунту не треба. Землі немає, то буде небо. Немає поля, то буде воля. Немає пари, то будуть хмари. В цьому, напевно, правда пташина… А як же людина? А що ж людина? Живе на землі. Сама не літає. А крила має. А крила має! Вони, ті крила, не з пуху-пір'я, А з правди, чесноти і довір'я. У кого – з вірності у коханні. У кого – з вічного поривання. У кого – з щирості до роботи. У кого – з щедрості на турботи. У кого – з пісні, або з надії, Або з поезії, або з мрії. Людина нібито не літає… А крила має. А крила має!

Спини мене

Спини мене отямся і отям така любов буває раз в ніколи вона ж промчить над зламаним життям за нею ж будуть бігти видноколи вона ж порве нам спокій до струни вона ж слова поспалює вустами спини мене спини і схамени ще поки можу думати востаннє ще поки можу але вже не можу настала черга й на мою зорю чи біля тебе душу відморожу чи біля тебе полум’ям згорю.

І не дивуй, що я прийду зненацька

... І не дивуй, що я прийду зненацька. Мені ще ж побороти переляк. На штурм Бастилій – просто. На Сенатську. А от до тебе – я не знаю як. Вже одпручалась гордістю і смутком, одборонилась даллю, як щитом. Як довго йшла до тебе, як нехутко, і скільки ще і сумнівів, і втом! Прийми мою понівечену душу, збагни й пробач мій безнемірний острах. Дай хоч на мить забути слово – "мушу", це перше слово з букваря дорослих. Мені без тебе сумно серед людства. Вже людству не до себе й не до нас. А дика груша світиться як люстра. І чутно гомін тополиних трас...

І як тепер тебе забути?

І як тепер тебе забути? Душа до краю добрела. Такої дивної отрути я ще ніколи не пила Такої чистої печалі, Такої спраглої жаги, Такого зойку у мовчанні, Такого сяйва навкруги. Такої зоряної тиші. Такого безміру в добі!.. Це, може, навіть і не вірші, А квіти, кинуті тобі.

Не говори печальними очима

Не говори печальними очима те, що не можуть вимовить слова. Так виникає ніжність самочинна. Так виникає тиша грозова. Чи ти мій сон, чи ти моя уява, чи просто чорна магія чола... Яка між нами райдуга стояла! Яка між нами прірва пролягла!

Моя любове! Я перед тобою

Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни. Лиш не зроби слухняною рабою, не ошукай і крил не обітни! Не допусти, щоб світ зійшовся клином, і не присни, для чого я живу. Даруй мені над шляхом тополиним важкого сонця древню булаву. Не дай мені заплутатись в дрібницях, не розміняй на спотички доріг, бо кості перевернуться в гробницях гірких і гордих прадідів моїх. І в них було кохання, як у мене, і від любові тьмарився їм світ. І їх жінки хапали за стремена, та що поробиш,– тільки до воріт. А там, а там... Жорстокий клекіт бою і дзвін мечів до третьої весни... Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни.

Вечірнє сонце

Вечірнє сонце, дякую за день! Вечірнє сонце, дякую за втому. За тих лісів просвітлений Едем і за волошку в житі золотому. За твій світанок, і за твій зеніт, і за мої обпечені зеніти. За те, що завтра хоче зеленіть, за те, що вчора встигло одзвеніти. За небо в небі, за дитячий сміх. За те, що можу, і за те, що мушу. Вечірнє сонце, дякую за всіх, котрі нічим не осквернили душу. За те, що завтра жде своїх натхнень. Що десь у світі кров ще не пролито. Вечірнє сонце, дякую за день, за цю потребу слова, як молитв

https://kolobok.ua/mamina-shpargalka/stikhi-i-pozdravleniya/816866-yaskravih-vrshv-lni-kostenko-pro-vchne?msclkid=c56b4e98a86111ec8e9cdef5b32f9684