Было у меня когда-то домашнее животное. Инфузория. Туфелька, которая. Жила в клетке, не вылезая. Была, то есть, одноклеточной. Зелёненькой такой.
Прекрасный зверёк, надо сказать. Непритязательный. Ничего не видит, не слышит вокруг, но преданный футболу всю жизнь. Телевизор жужжит. Придёшь, бывало, с работы, а оно тебе сразу выкладывает все футбольные новости за день.
Кто кого за сколько купил, кто кого за сколько продал, всё, всё, всё. Любимой фразой у него было: «Вот раньше-то». Правда, это было и единственное фразой, обо всём остальном приходилось догадываться. Но, с другой стороны, я был счастлив, это же была уникальная в истории человечества говорящая инфузория. Туфелька, которая. Зелёненькая.Единственная проблема, с памятью у животинки было фигово. Ну, одноклеточное же, извилин нет. Поэтому всё время повторяло одно и то же, но ужасно длинно и абсолютно неразборчиво. Словно фон. Гундело, в общем, как сейчас принято говорить. Ну и не поспоришь с ним, конечно. Оно не слушает и не слышит – ушек-то нет. Да и извилин, как уже говорилось, нет, одноклеточное ведь. Ну и немного ядовитое, не без того. Они такие, эти зелёненькие.
Вот так и жили, да. Еды оно много не требовало. Когда гости заходили, оно, кажется, их отходами питалось, что-то же оно жрать должно было? Гости смотрели умильно, крутили пальцами у висков, но продолжали заходить и отходами подкармливать. Иногда в клетку бумажки бросали с какими-то циферками, плюсиками-минусиками какими-то. Одноклеточное в своей клетке от того сильно возбуждалось, и, наверное, мяукало бы, если бы умело мяукать. Но оно не умело мяукать, так как было, во всех смыслах, одноклеточное. Зато зелёненькое.
Люблю я с тех пор одноклеточных. Особенно зелёненьких. Новых уже не завожу, но когда футбол смотрю, я о них… не, я о них не думаю. Одного хватило, вот так вооот, с головой. Зелёненьких этих.
Ну, конечно, был романтизм, закуска.
Правда, потом она, в основном, уходит в тот же карман, что и получка, но в качестве бонуса :-)
=====================
Чи Болівар не вивезе двох? ... :-)
Букефа́л (латинізоване Буцефал) (грец. Βουκεφάλας, букв. «бикоголовий»; лат. Bucephalus) — улюблений кінь Александра Македонського.
Історія переповідає, що Олександр Македонський у віці 10 років (за Плутархом) став єдиною людиною, якій підкорився норовливий 11-річний кінь. Цього коня запропонував македонському царю Філіппу II торговець з Фесалії Філоник за 13 талантів (за іншими даними 16), що вважалось дуже великою сумою в ті часи. Однак, оскільки ніхто не міг загнуздати норовливого коня, цар відмовився б від купівлі, але син його Олександр пообіцяв заплатити за жеребця, якщо зможе приборкати того.
Про приборкування Плутарх переповідав так:
"Олександр відразу підбіг до коня, схопив його за вуздечку та повернув мордою до сонця: мабуть, він помітив, що кінь лякається, бачачи попереду себе рухому тінь. Деякий час Олександр пробіг поряд з конем, погладжуючи його рукою. Впевнившись, що Букефал заспокоївся та дихає на повні груди, Олександр скинув із себе плащ та легким стрибком скочив на коня. Спочатку, злегка натягнувши повіддя, він стримував Букефала, не наносячи йому ударів та не смикаючи за уздечку. Коли ж Олександр побачив, що норов коня не загрожує більше ніякою бідою та що Букефал рветься вперед, він дав йому волю і навіть став підбадьорювати його гучними окликами та ударами ніг. Філіп і його свита мовчали, перебуваючи у тривозі, але коли Олександр за всіма правилами повернув коня та повернувся до них гордий та радісний, всі одразу зустріли його гучними вигуками. Батько, як кажуть, навіть просльозився від радості, поцілував Олександра, що зліз з коня та сказав: 'Шукай, сину мій, царство по собі, бо Македонія для тебе дуже мала!' "
https://en.wikipedia.org/wiki/Bucephalus
:-)