В гости к Пахтакору.

  Совсем недавно Динамо проводило предсезонную подготовку в Израиле. Все, в основном, довольны результатами этой подготовки, так удачно динамовцы давно не стартовали. В один из немногочисленных выходных команда посетила Иорданию, а конкретно город Петру. Там они смогли увидеть одно из неофициальных чудес света  - редкое по красоте ущелье с вырубленным в скалах дворцом-усыпальницей. Не все футболисты, к сожалению, воспользовались такой редкой возможностью увидеть прекрасное. Я же предлагаю болельщикам, читающим новости здесь, посетить места обитания одного из клубов бывшего СССР Пахтакора. Для этого не нужно прилагать физических усилий. Многие из болельщиков не всегда имеют возможность выехать за пределы Украины, так что, кому понравятся эти зарисовки - читайте, благо пауза в чемионате позволяет прочесть и ЭТО.

  Итак, клуб Пахтакор. Основан в 1956г. Очень молод. Место расположения - город Ташкент. Естественно, многократный чемпион Узбекистана, обладатель кубка содружества 2007г., финалист кубка СССР 1968г. Достижения не очень яркие, но у клуба были такие выдающиеся футболисты, как Берадор Абдураимов, Андрей Пятницкий, Геннадий Красницкий, Андрей Якубик, Хорен Оганесян и другие. У клуба есть своя трагическая страница: в 1979г. вся команда погибла в авиакатастрофе. Стадион Пахтакор, расположенный в центре Ташкента, вмещает около 30 тыс.зрителей.

  Отправляемся в гости, но тут уже с комментариями автора на "рідній мові".

Час минає, немає вже того Радянського Союзу, всі відокремились один від одного, всі стали самостійними. Мабудь, так краще, але все ж, іноді, спогади про ТЕ минуле виявляються приємними. Причин до того багато і одна з них у тому, що нас було чимало і все, що знаходилося у кордонах великої країни, було наше, а тепер воно російське, туркменське, українське і так далі. Хочеться, все ж, розказати про ті часи, коли все було нашим, було що подивитися, не пересікаючи кордонів, поцікавитися культурою не тільки слав*янською, але й інших народів. Сподіваюсь, що багатьом з молодих, котрі живуть у наш вік компьютерів та іншого скаженого технічного прогресу, буде цікаво прочитати, що було там, де вони в основній своїй масі ніколи не були і, може, ніколи не будуть. Почнемо.

Двадцяте століття, вісімдесяті роки. Сідаємо у туристичний потяг, складений із восьми вагонів. Вагони, звичайно, купейні, трохи старенькі, трохи поскрипують на стиках рейок, але у кожного своє місце на полці, за столиком у вагоні-ресторані, свій час на їжу. За все сплачено, причому основна сума від профспілок.

Київ позаду. Ніч та день - і ми вже у Краснодарі. Велике, по міркам країни, місто. Стандартні, як і скрізь, будинки. Початок жовтня, на вулицях цього південного міста тепло, центральний вечірній бульвар приманює гуляючих ще не опалою зеленню дерев і багатьма зонами відпочинку у вигляді різноманітних кафешок, де можна посидіти за чашкою кави або випити молодого вина. Мабуть, щось скопійовано з Парижу. Все дуже смачне, ковбасу ще не навчилися робити с замінників м*яса, різноманітні тістечка і морозива для оцінювачів солодкого, виготовлені з використанням натурального молока. В країні перебудова.

Зранку всі бажаючі їдуть на краснодарське водосховище, всім пояснюють про негативний вплив греблі на розмноження риб і як подолана ця проблема. Все дуже цікаво, але попереду загадкова Азія, до того ж Середня, і Краснодар на цьому фоні тілки прелюдія, основне попереду. Потяг рушає до Ташкенту.

  До Ташкенту швидко не доїдеш, і ми бачимо обабіч колії якісь маленькі, навіть іграшкові містечка. Хто ж там може існувати, коли висота будиночків ледь досягає грудей. Виявляється, то такі цвинтарі, у кожного похованого свій будиночок, на тому світі кожен має своє житло. Потім настає черга пустелі і народна ігра "козел" дуже добре заповнює паузи.

  Ташкент нас не зустрічає ніяк. Ввечері ми заснули, а вранці проснулися вже на запасній колії хлібного міста, ми вже тут. Місто, по міркам Середньої Азії, молоде, особливих храмів з великою історією немає, ті ж великі і середні будинки, багато новобудов, зведених після землетрусу 1966 року. Мені ж місто цікаве іншим - тут живе один з моїх друзів молодості Льоша Черниш. Красивий статний хлопець, приклад запорожця з Положських степів (поряд з Гуляй-Полем). В молодому доармійському віці дівчат цурався і, як часто буває з такими красенями, перша ж, яка не пройшла мимо його статі, виявилася й останньою. Чорнява метиска, у якої батько узбек, а мати українка, оженила на собі нашого Олексія. Звичайно, горілка, звичайно спогади.

Олексій, козак із запорізьких степів, як був статним і чорнявим у молодості, таким і залишився через 20 років, жінка ж, красива струнка дівчина, перетворилась у посивівшу немолоду жінку і я, спочатку, прийняв її за тещу, а одну з дочок за жінку. На сході жінки розвиваються раніше, але й старішають значно швидше.

У Ташкенті, як і у всій Середній Азії, вражає обсяг робіт, виконаних місцевими селянами при побудові зрошувальних систем. Сонце влітку палить нещадно, дощів не буває до пізньої осіні, але все поливаеться з ариків, котрі розтікаються скрізь по полях від центрального, а той, у свою чергу, тече з гір за 80 км від Ташкента і вода в ньому від таючих снігів. Що буде з краєм, коли внаслідок потепління снігу в горах не залишиться?

Що у Ташкенті зразу впадає в очі, або, вірніше, у ніс, то це запах шашліків. Він стоїть по місту скрізь, на кожному перехресті, біля кожної чайхани смажать свіже м*ясо. У чайхані аксакали п*ють чай тільки зелений, на багатьох базарах дуже багато смачних динь, можна, обережно, спробувати кумис, з*їсти порцію пахучого плову. Моркву для тих, хто готує плов, ріжуть інші торговці в перервах між обслуговуванням покупців, причому так багато моркви я не бачив ніколи. Звичайно, тим, хто береже свою стать, жити там складно, дуже багато смачної їжі, перед якою встояти неможливо. Мабуть, тому й місцевий Пахтакор ніколи не був чемпіоном СРСР, тому й Шацьких не залишився на батьківщині, а поїхав зберігати стать до Києва.

  Залишаэмо Ташкент, потяг рушає  далі . Попереду Самарканд, Бухара, Хіва, Фрунзе, Ашхабад, Душанбе і, на зворотному шляху, Волгоград.

  Маленькое послесловие. Конечно, в свете последних, так сказать, решений, этот блог может не попасть на основную страницу и, даже, вообще не увидеть свет. Но я считаю, что он должен послужить смягчению обстановки, повышению культурного уровня многих посетителей сайта. Поэтому, если этот труд увидит свет и отзывы  подскажут мне, что есть интерес к подобному,  данный экскурс  можно продолжить другими відержками.