Ми - рагулі

Давно не писав, бо в світі останніх подій в країні якось не до цього було. Але ця наша гра проявила все те, що ми самі підспудно розуміємо, але боїмося сказати в голос. І про це захотілось написати.

Ми - рагулі. Ми не незламники, не мужня нація, не кіборги. Ми просто рагулі, які так і не змогли вичавити з себе бодай якусь еліту, яка б могла тягнути країну хоч в якесь майбутнє.

З нас ржуть всі навколо. Американці нам плюють в очі і продовжують бізнес з Путіним. Європейці забрали собі наших жінок і навряд чи хоч відчутна якась кількість з них повернеться. 75% українців голосують за кловуна, який 3-ій рік війни не може випросити авіацію в союзників. А ті байрактари, що дали, і про які ми наспівали таких чарівних пісень, виявилася лише краплею, яка надала Турція і відмову від поставок котрих виміняла в Росії на Карабах.

Нашого кловуна обводять навколо пальців всі навкруги, хто бачить хоч якусь можливість отримати з цього політичного дурника вигоду для себе.

В світі як в преферансі - якщо після години гри ти ще не зрозумів хто лох, то скорше за все лох - це ти. Так і в нас - ми на 3-ій рік війни не можемо зрозуміти хто лох і чому з фронту прямотоком йдуть гроби кожного дня.

Просто ми боїмося сказати собі це чесно. Боїмося йти на фронт, бо розуміємо, що без паритету в повітрі це не війна, а геноцид. Ми не проговорюємо проблеми і тому не маємо шансу їх вирішити.

Нашим футбольним зіркам на пресконфах влаштовують теплі ванни. Їм ніхто не задає незручних питань - бо це не прийнято, ми ж молода країна, слабка, наші зірки ще несформовані особистості і не витримають удару від своїх. А інших в нас нема.

Проблема лише в тому, що вони від чужих не витримають його тим більше. І ніхто не задумується, а нащо нам зірки, які не можуть тримати удар? Саме це і є те саме рагульство, яке кожен відчуває в собі, в оточуючих, але боїться назвати річ своїм іменем. Боїться навіть коли це вже забрало сотні тисяч життів. Але рано чи пізно про це треба почати говорити, ну якщо на той момент залишиться кому.