Сьогодні святкуємо!?

Не знаю як і кому, але після вчорашньої очманілої гри нашого Динамо з Галатасараєм мені стало в першу чергу стало сумно. Саме так – сумно. Звичайно гру дивися з захопленням, звичайно стало приємно за те, що Динамо не кинуло грати після пропущеного другого голу, звичайно дико верещав від радощі, коли Ярмоленко зрівняв рахунок, але на холодну голову після гри подумалось: а що далі?

І це далі якесь невпевнене.

Так, Динамо боролось, не здалось, і вибороло нічию. Першу в семи матчах Ліги Європи. Але ж Буї то вже 32 роки, а Ярмоленко навіть 35-ть , а саме вони з Піхальонком, що до них приєднався, зуміли перевернути гру.

Наша ж надія, любимчик всіх неповнолітніх вболівальниць, мій тезко Микола Шапаренко в черговий раз провалив гру. В черговий раз довів, що незважаючи на гострий футбольний розум та блискучу техніку лідером команди він не стане. Емоції вбивають цього талановитого гравця і заважають грати. До того ж фізична форма здається ще далека від оптимальної. І якби не заміна після першого тайму, то думаю, що Миколу б арбітр видалив з поля.

Знову кудись зник Волошин: ні ударів, ні асистів, жодної небезпечної ключової передачі, відсутність спроб дриблінгу і шість з семи програних єдиноборств. Назар – ау, де ти?

Друзі, поясність мені нерозуміючому: через кого будуватимемо гру в майбутньому: через Рибчинського, якого вчора навіть не випустили на поле, чи через Герреро, який за 16-ть хвилин на полі не завдав жодного удару, не виконав ні одного асисту і виконав лише одну точну передачу з одної (зате 100 відсоткова точність передач)?

Слава богу, що Галатасарай, грав як Сарай, грав немовби проти команди з далекого кишлаку. Хаос, сумбур, біготня – і нічого дивного, що Динамо змогло переломити гру. Але навіть при такій грі Сарай показав, що у нас страшенні проблеми і в центрі поля, де Мартенс робив, що хотів з нашим опорником Михайленко, і, особливо, в захисті. 24 удари по воротам - це зашкал за будь-яку шкалу: і Кельвіна, і Цельсія , і Фаренгейта разом взятих. А сайт Whoscored, наприклад, до того ж стверджує, що з 24 ударів по нашим воротам лише 6 були нанесені з-за меж карної площадки. Так в захисті грають лише дітлахи з дитсадку, а вчора ж то грали всі як один випускники як не як а Академії (академії Динамо імені Олександра Іщенко). І слава богу, що піймав кураж нарешті Нещерет та відбив все, що повинен був відбивати.

Ось чому, незважаючи на радість від першої і, чесно кажучи, заслуженої нічиєї, незважаючи на те, що вдалось відігратись, якось сумно і не зовсім весело від цієї веселої гри. Хотілось бачити майбутнє Динамо, а його на горизонті ще поки не видно.

Та все – таки сьогодні святкуємо.

Зате весело і епічно було дивитись наступну гру, божевільну гру Бенфіки з Барсою, де незважаючи на страшенну зливу, обидва воротарі заслужили своє особисте право на лавку (вислів Олександра Сажко з Трибуни), а Рафінья зумів і забити свій другий на 6-ій хвилині компенсованого часу, коли було додано лише 4, і в підтрибунці побитись з гравцями Бенфіки. Так, все так, бо ми з Вами, друзі, спостерігали футбол: справжній футбол, який нам сниться з дитинства. І як же ж хочеться, дуже хочеться, частіше бачити такий футбол.

З повагою,
Скіф.