Для кого грала збірна України? Мене не полишає одне питання: для кого грала збірна України?
Справа не в результаті — всі ми люди, і перемоги з поразками є частиною гри. Питання в ставленні футболістів до нас, як до вболівальників, а їх, як професіоналів.
Збірна – це не клуб Збірна – це не клубний футбол, де гравцям платять зарплату.
Тут швидше йдеться про преміальні за результати. Але чи престижно грати за національну команду? Безумовно. Це трамплін, арена можливостей, піар і шанс проявити себе. У збірну викликають найкращих, і це дає їм переваги.Тренерський штаб формує команду за мандатом УАФ, а її структура, в ідеалі, мала б бути демократичною: регіональні осередки обирають своїх представників, які далі впливають на вибір керівництва. Це теоретично. На практиці якість цього процесу — інше питання.
Футболісти чи глядачі: хто головний? Головний бенефіціар збірної – не футболіст, який отримує бонуси від успіхів, а глядачі, які живуть цією грою, підтримують команду і формують її значущість.
Перемогу святкує не Лунін, Зінченко чи Забарний – виграє Україна. Як і програє теж. Футболісти – лише інструмент, за допомогою якого країна може досягти перемоги.
На жаль, складається враження, що багато гравців цього не розуміють. У клубі вони можуть бути фінальною ланкою системи, але в збірній – ні.
Комунікація після матчу – не примха Після перемоги над Бельгією, окрім обов’язкових флеш-інтерв’ю, з журналістами поспілкувалися лише Забарний, Лунін (бо в Іспанії грали, а місцевих не можна ображати) і Зінченко (відповів на два запитання). За це їм подяка.
Всі інші футболісти проігнорували єдиних двох українських журналістів, які були присутні після матчу. Це не просто відмова від коментарів – це жест неповаги.
Але чому мовчати? Ви ж виграли! Люди хочуть почути вас, розділити емоцію, відчути, що ця перемога важлива не лише їм. Чому ви не говорите? Ви виснажені? Немає що сказати? Чи просто не вважаєте це необхідним? Можливо, боїтеся власних партнерів по команді, які вас засміють за щось? Чи, може, розкритикують, бо в автобусі чекали саме на вас?
Якщо справа в автобусі, то ви скажіть. Думаю, без проблем хтось з журналістів допоможе викликати таксі або підвезе на власному авто. Колись, можливо, і ви журналісту допоможете.
Після поразки слово взяли тільки Лунін та Матвієнко (як капітан).
Поважайте гру, поважайте вболівальників Вміння знайти в собі сили і відповісти за свої дії – це те, що викликає повагу.
Писати драматичні пости про «тернистий шлях» у соцмережах легко. А ось вийти після гри і сказати кілька слів людям, які підтримують тебе, – це відповідальність.
Поважайте не лише себе, а й тих, для кого граєте. І не бійтеся говорити – ми на вашому боці.
Жодної поваги ні до адміністраторів команд, ні до медицинських груп, ні до наукових, ні до журналістів, водіїв, кухарів, прибиральників та уболівальників.
Нажаль, футболісти не розуміють, що всі ці люди, хто працює - це ті самі вболівальники. А гравці - це саме обслуговуючий персонал, який задовольняє єдину потребу своїх глядачів - розвагу. От і все)
1. Гарет Саутгейт (Англія) — 5 800 000 євро на рік
2. Юліан Нагельсманн (Німеччина) — 4 800 000
3. Роберто Мартінес (Португалія) — 4 000 000
4. Дідьє Дешам (Франція) — 3 800 000
5. Луї ван Гал (Нідерланди) — 3 000 000
6. Лучано Спалетті (Італія) — 3 000 000
7. Віченцо Монтелла (Туреччина) — 1 800 000
8. Мурат Якін (Швейцарія) — 1 600 000
9. Ральф Рангнік (Австрія) — 1 500 000
10. Доменіко Тедеско (Бельгія) — 1 500 000
11. Златко Даліч (Хорватія) — 1 500 000
12. Драган Стойкович (Сербія) — 1 400 000
13. Луї Де ла Фуенте Кастільйо (Іспанія) — 1 250 000
14. Сергій Ребров (Україна) — 1 250 000
15. Каспер Вілман (Данія) — 1 150 000
16. Сільвіньо (Албанія) — 750 000
17. Міхал Пробеж (Польща) — 560 000
18. Стів Кларк (Шотландія) — 550 000
19. Франческо Кальцона (Словаччина) — 540 000
20. Марко Россі (Угорщина) — 300 000
21. Торт Матяж (Словенія) — 300 000
22. Іван Гашек (Чехія) — 250 000
23. Едвард Йорданеску (Румунія) — 240 000
24. Віллі Саньоль (Грузія) — 200 000.
Тут не про призначення, УАФ або тренера, тут про футболістів. Про гравців, які своїм ставленням демонструють неповагу до вас, до мене, до всіх українців, адже не розуміють, що найважливіші на стадіоні не вони, а вболівальники. Що вони предствляють не себе і пацанів з команди, а всю країну, і відповідати треба не перед тренером або кєнтами, а перед тими, за кого вони грали.
І, все ж, про "ставлення" Я підкреслив, а зараз більш зрозуміло: футболісти при цьому високооплачуваному тренері не знають, куди бігти, як виходити з-під пресингу, як розвивати атаку, і так далі, про всі складові тренерства цього непорозуміння без совісті. Тому звертатися до совісті і відповідальности граців, в усякому разі, значить не розуміти сутність цієї гри.
Питання не в грі або їх діях на полі. Я не аналізую тут гру спеціально. Питання відповідальності за власні дії. Якщо після гри за збірну гравець вважає, що він дуже втомився та йому сумно, тому він не хоче говорити з пресою, коментувати власні дії, то, на мою думку, це неповага до журналістів та вболівальників. Бо не розуміє, що поразку переживає не тільки він, як зірка та футболіст, а ще всі вболівальники. Але, вибачте, йому це не важливо, автобус чекає. От і все.
Якщо б це був клуб - то таке, він там працює на ЗП, а от збірна - вибачте. Не розумієш, як грати, не можеш прокоментувати свої дії - сиди вдома, ний, коментуй в інсті, дивись за грою по ТБ, як всі.