Періодичні скандали щодо деяких провідних українських спортсменів, які осіли за кордоном. а тепер не виявляють бажання брати участь у виступах збірної України, зокрема з волейболу, баскетболу, змушують знову поюзати на темі, ні, не патріотизму, бо тут все ясно, а менеджменту збірних.
Футбольних у нашому випадку.
Зовні процес підготовки команд виглядає більш-менш впорядкованим і контрольованим. Оголошується список збірників, терміни і дислокація зборів - і всі запрошені в строю (за дрібними виключеннями). Але звертає на себе увагу та обставина, що розташування дорослих футбольних збірних - виключно за кордоном. Зрозуміло, війна, загроза обстрілів.Це триває вже роками і таким чином наші збірники-легіонери просто втрачають будь-який звязок з Україною. фізичний, ментальний, психологічний. Зібрались в якійсь Марбельї, згадали хто тренери, де хто грає, підучили слова гімну, далі відіграли і розїхалися по своїх клубах.
У провальному виступі нашої збірної на ЧЄ-2024 така відірваність від українських реалій, на мою думку, відіграла свою негативну роль. Наївно? Може й так, а може й ні.
На щастя, в Україні все ще є (і сподіваюсь, будуть розширюватися території. які практично не перебувають під прямою загрозою повітряних атак). То чому б не провести хоча б якісь мінімальні збори, наприклад, у Закарпатті, чому не організувати при нагоді зустрічі з уболівальниками, якісь автограф-сесії?
Розумію, що затягти декого із збірників сьогодні в Україну буде непросто. На заваді може бути і позиція їхніх клубів, власники яких не захочуть ризикувати своїми активами.
Але ж є для чогось керівництво УАФ, є неслабі. судячи з розмірів зарплат, менеджери, то нехай і попрацюють в цьому напрямі.
І ми зможемо побачити на матчах УПЛ не лише ГТ Сергія Станіславовича, а й ще якісь призабуті обличчя.