Емпатія

Давайте скажемо чесно, собі – не Суркісам і К, це провал. Спочатку були маленькі купини на дорогах, які потім вони стали ямками, ямами і ось тепер після 20 років бездіяльності власників – провалом, проваллям, Маріанською западиною. Для когось цей процес був непомітним, дехто й нині не помічає, а хтось вже тоді на початку нульових, ще при Лобановському, волав, горлав, галасував про необхідність не половинних заходів, а справжніх і дійових реформ: і в Динамо, і у всьому нашому футбольному господарстві.

Добайдикувались. Дореформувались.

Тепер наші команди з задоволенням б’ють не тільки пихаті англосакси чи витончені францухи, але і турки з поляками, косовари з кіпріотами. Навряд вже хтось, навіть з сорокарічних, може повірити, що колись українські команди сприймались як дуже небезпечний суперник. А нині, коли сліпий жереб, що вибирає Динамо для посередніх європейських команд, то його вважають дарунком бога.

Дожились.

І суть не втому, що у гравців ноги якось не так рухаються, не в тому, що нібито розучились бити по м’ячу, і навіть не в тому, що у нас малотехнічні гравці, а в тому, що наші функціонери, власники клубів не бажають змінюватись в першу чергу самі, а потім і трансформувати своє господарство. Бо навіщо, кризи немає, ми не програємо вже 41-у гру.

Саме це головне. Все інше вторинно. Розруха не в клозетах, а в головах, як говорив професор Преображенський.

І тому не дивно, що Шовковський, тренер-початківець, але з величезними і самовпевненими амбіціями, не знає і не розуміє, що йому далі потрібні робити, бо кожна гра для нього перетворюється, як хтось дотепно відмітив, в День Бабака. Для нього, і він в цьому абсолютно впевнений, винні тільки гравці, лише гравці і плюс ситуація, що склалась в Україні.

«Дуже непросто бути конкурентоспроможними, розраховуючи лише на свою Академію». Не знаю, може й так. Але про те, що Суркіси перетворили цю Академію в бурсу імені Сан Санича Іщенко він мовчить. І це мовчання все більше і більше схоже на мовчання ягнят: мовчимо, а інакше з'їдять. Та все одно з’їдять. І Суркіси, і вболівальники.

Заміна тренера на тренера такого ж психотипу , на тренера з категорії динамівських сердець, навіть на такого навіженого як Максимов - нині призведе лише до тимчасових поліпшень, тому що першопричини невдач клубу - в менеджменті, в менеджменті і знову в менеджменті, який до цих пір не вирішив: він красивий чи розумний. Швидше за все - відстало безглуздий. Але радісний. Згадайте хоча радісні заяви Суркіса – молодшого в 2020 році про фан-токени віце-президента Динамо Марка Гінзбурга. Де той Гінзбург? Де ті фан-токени? І шо воно таке?

Все більше і більше впевнений, що Динамо потрібен іноземний тренер, який не буде заглядати в рот власника, а вимагатиме дій від власника. Та чи потрібен такий тренер Суркісу? Ох, не впевнений. Суркіс-джуніор, а з ним і Шовковський, як завзяті картяри тасують склад, як колоду карт, надіючись на гусарський авосьний вдалий постріл в яблучко.

Це «авось» проглядається у більшості ігор. То Буяльський грає, то не грає. То Ярмоленко –наше все, то він гальмо. То Бражко – супернадія, то суперрозчарування.

І т.д.

Чому наприклад вчора Шовковський кинув в бій Рубчинського, з якого переляку? Невже наш коуч надіявся, що Валентин, який в цьому сезоні ще не грав ( та і в минулому був далеко невпевненим гравцем основного складу) вийде і замінить травмованого (коли?) Шапаренко? Хоч і Бражко, і Піхальонок, які також не ловлять журавлів з неба, на мій погляд знаходились в кращій формі, чим Валентин.

Чому знову провалився Вівчаренко? Не вміє грати? Не вірю. Згадайте, як в минулому сезоні він виключив з гри технічного і юрткого Безерру. А вчора Коулібалі його так возив, що здавалось Костя зараз махне на все рукою і піде с поля – воно йому потрібно. І цього Коулібалі Самсунспор придбав всього за 600 євро. За копійки.

До речі, Бленуце, якого так радісно підсунув нам Луческу, обійшовся Суркісам, як стверджує Трансфермаркт, в 2 млн. євро. І що ми бачимо: дешевий Коулібалі грає і робить гру, а дорогий молдавський румун лише «бленуцить», не даючи нічого грі.

Вчора лише два гравця старались щось створити, а не бігати по полю: як не дивно це Тіаре, хоч він, намагаючись зіграти креативно, привіз перший гол, і абсолютно, що не дивно – Буяльський. Та той же Тіаре, просуваючи м’яча, не бачив кому його можна віддати (ніхто не намагався відкритись), а до Буяльського м’яч доходив раз або два в п’ятирічку.

Всі інші лише вдавали, що роблять все можливе і неможливе, щоб відігратись. І робили це неможливо можливим, зумівши аж на 89 хвилині вдарити по воротам (Волошин), тобто рівно через годину після промаху Караваєва. Що вони робили інші 60 хвилин плюс компенсований час – ні бог, ні чорт, ні Аллах з Будою не знають. І Шовковський, мабуть, не знає…

Та й чи можна вчорашню гру Динамо назвати футболом. Сказати, що Динамо грало в футбол, це теж саме, що, наприклад, сказати, що реперка Alyona Alyona співає як Марія Калас.

Не потрібно в тисячний раз писати, що в футболі немає логіки, що футбол алогічний. Він може бути нелогічним лише тоді, коли тренер не дружить з логікою. Футбол логічний, математично прочитуємий і завжди виграє той, хто, проаналізував суперника, продумує тактику і стратегію гри саме тими гравцями, які є в нього.

Вчорашній приклад: перемога кіпріотського АЕКа проти, як нам здавалось, грізного і страшного Крістал Пелес. Кіпріоти не знали, що Пелес страшний і безжалісно суворий, кіпріоти не знали, що Пелес супер, вони, побудувавши гру від оборони, забили один гол, а далі зробили все що потрібно було робити: не дали забити лондонцям. Вони витримали свою стратегію, свою тактику і не прогнулись перед більш сильним суперником.

Тому вчора навіть апатії не було. Була емпатія – співчуття і співпереживання до таких самих простих вболівальників Динамо, як і я, відчуваючи їх емоційний стан. Гіркий… Прикрий… Нещасливий… Лютий… П’яний… Бо футбол - це не питання життя та смерті, а набагато важливіше, як стверджує Біл Шеклі.

З повагою,
тверезий Скіф.