На жаль, ні…

Не скажу, що вчорашня поразка стала для мене несподіванкою. Ні.

Скоріш за - все очікуваною і закономірною. Бо команда, що виходить на поле вигризати нічию, ригати, блювати, а не творити – майбутнього немає. Та й не тільки майбутнього, а і минулого і сьогодення. Такі команди – рано чи пізно – вмирають.

І що-небуть говорити про вчорашню гру, про тактику, про гравців, про Костюка абсолютно не хочеться. Настигло якесь тотальне спустошення, відчуття відчаю і безпорадності, бо майже ніякий Карабах переграв Динамо, колись славетне, а нині безпросвітне. На сьогодні від клубу залишився лише підмочений, для одних, або сумнівний бренд, для інших.

Не скажу, що вічно винуватий Біловар наварив, чи Бражко зіграв як звичайний Бражко, ні. Не грало Динамо. Команда з перших хвилин сіла в низький блок і знала лише один – однісінький вихід з під високого пресингу - пуляти на Пономаренка. Оце і вся тактика, і стратегія, і політика. Футбол бідних.

Ми бачили біганину, ми бачили боротьбу, але не бачили якісної організації гри. Саме організації. Бо навіть ці хлопці, яких більшість з вас, колеги, вважають обмежено придатними до футболу, а то й зовсім непридатними, при нормальній організації і більш-менш придатної тактики могли пройти цього Карабаса – Барабаса. Не то що могли, а повинні були.

Все ж таки Динамо, по словам Костюка, змогло створити три стопроцентних гольових моментів. Ну й що? Створили, але не забили. Та й не створили, а Карабах подарував їх Динамо на блюдечку з голубою облямівкою.

Питання в тому, чому не забили? Чому Бражко не пробив голкіпера з трьох метрів, чому завагався Пономаренко, вийшовши один на один з воротарем. Чому? І чому забив Карабах? Не вірю, що не вистачає вміння – той же Пономаренко в минулому сезоні забивав з більш неочевидних моментів.

Після матчу Костюк сказав, що команді «не вистачило ані везіння, ані майстерності». Люди добрі, ще кой як можу прийняти до уваги заяву про майстерність, але коли тренер у відповідальному матчі, в матчі в якому на кону подальша участь в єврокубках, полягається на везіння, то це вирок. І команді, і Костюку, і всьому нашому футболу. Бо невезіння – це насамперед психологічна неготовність команди до гри.

І тому Сич раз за разом програвав свої дуелі Зубіру і Джафаргулієву, тому Редушко частіше могли бачити в своєму карному майданчику, а не чужому, тому Бражко знову і знову втрачав позицію, тому, незважаючи на величезний об’єм роботи Рубчинського, його коефіцієнт корисної дії був трохи більше нуля. І так далі…

Динамо вийшло на поле не вигравати. Команда вийшла на поле не програвати. А на цьому футбол закінчується. Тому й програли...

Два слова про Пономаренка. З нього вже багато вболівальників ліплять месію (не Мессі, а месію). На мою ж думку Матвій НІКОЛИ не стане великим футболістом, про якого в майбутньому будуть говорити з придиханням. Бо для Матвія в футболі головне Я, а не команда. Прочитайте його інтерв’ю. І ви побачити, що в основному він говорить про себе («хочу стати найкращим бомбардиром», «хочу побити рекорд Мхітаряна» і т.д.), про свої бажання. В його словах мало відчувається команда. Погляньте як він грає: він грає сам… Він грає для себе…

Його вже не зміниш. Гадаю, що така гра була закладена в нього, запрограмована йому, змалечку. Така гра сприймалась тренерами, в тому числі в Костюком, заохочувалась ними, вона давала результат. Але давала результат в матчах з такими ж малотехнічними командами, командами, яких можна було перемагати не за рахунок вміння грати, не за рахунок стилю, не за рахунок вивіреної тактики, а просто біготнею. І Матвій – результат, плід, наслідок таких заохочувань від маловмілих і слабких тренерів.

Динамо Костюка - це команда без майбутнього. Костюк - досить таки непоганий тренер юніорських команд, але проблема в тому, що його сильні сторони як тренера юнаків не автоматично переносяться на першу команду. І чим швидше це зрозуміє Суркіс - тим краще буде для Динамо.

І останнє. Чи вірю я те, що щось та й зміниться в команді? На жаль, ні…. І всі розумієте чому.

З повагою,
Скіф.