27 листопада 1991 року разом із своїм добрим другом Вовкою Поповим та його другом Ігорем ми поїхали у Київ на матч першого розіграшу Ліги Чемпіонів. Тоді цей турнір ще називався Кубком Чемпіонів, але формат вже змінився і був лігочемпіонівським. 2 групи по 4 команди. Ми потрапили в групу з "Барселоною", "Бенфікою" та "Спартою". Відкривались змагання для нас домашнім матчем з "Бенфікою".
Це була вже моя друга гра Динамо в житті яку я бачив на власні очі не по ТВ, а вживу з трибун такого улюбленого і найкращого в світі Республіканського стадіону. Першою грою був матч чемпіонату СРСР із "Спартаком" ( О , Боже! Це ж про ту гру треба буде колись також написати. Там такі пригоди були !!!)
Окрім всього на нас було покладено важливу міссію. Доставити сільськогосподарські продукти Вовковій тітці яка жила на Дарниці. В нас було дві сумки. Одна була дуже важкою. Бабуся Володі заколола перед цим свиню. Задня свиняча нога, ратиця якої намагалася вилізти з сумкки, здоровенний кусок м'яса та 2 квадратних метра сала ледь- ледь помістилися у величезну сумку. Сумка була такої ваги, що одному її нести було неможливо. Напевно Вовка спеціально запросив нас з Ігорем з собою "на футбол", щоб ми допомогли йому нести ту сумку.
Друга була полегше. Там були всього навсього: дві курки, півень, качка, гуска та індик, лоток яєць, сметана й сир. Свиню ми мусили нести вдвох. Птицю можна було нести одному. Ми весь час мінялися і кожен мріяв щоб йому дісталася сумка з птицею, адже вона була значно легшою.
Діставшись до Києва ми залишили наш вантаж у камері схову і поїхали до Республікансьеого стадіону для того щоб придбати квитки на матч. Ми придбали квитки у касі стадіону і лише тоді зрозуміли, що ми голодні. Вовка сказав: - Я знаю, тут на розі є гастроном, а в ньому кафетерій
В гастрономі ми втамували свій голод і направились до станції метро. На Червоноармійській приблизно навпроти стадіону я побачив книжкову крамницю. Я подумав, що можливо там є щось цікаве. Таке, чого не має в Хмельницькому. Сказав хлопцям щоб зачекали мене пару хвилин, а сам зайшов до крамниці. Я швидко пробіг очима по полицях і завмер. З палітурки однієї із книг на мене дивився ......Валерій Васильович Лобановський!
Тремтячими руками я зняв книгу з полиці і став роздивлятися її. Прізвище автора нічого не говорило мені. Погортав сторінки. З інтересом розглядав фотографії. Впевненною ходою я пішов до каси з твердим наміром придбати цю книгу. Навіть якби ця книга коштувала всіх грошей які в мене були у той момент - я би все одно придбав її і пішов би в Хмельницький пішки.
Вовка з Ігорем не на жарт злякалися, побачивши як я виходжу з магазину з блаженним виразом обличчя. Гордо я показав їм книгу, яка, схоже, не справила на них ніякого враження.
Ми сіли в метро і поки їзали до Вокзальної я , обережно, навіть на слинячи пальцвв щоб перегортати сторінки, повністю погрузився в читання. Я читав навіть у переході з Майдана Незалежності на Хрещатик і продовжив читання у вагоні метро.
Ми забрали з камери схову сумки. І тут я збагнув, що мені нема куди подіти книгу. Вовка запрпонував покласти її або в ту, або в іншу сумку. На що отримав мою категоричну відмову, адже кури, гуси і качки, не говорячи вже про свиню, могли нанести непоправимої шкоди Валерію Васильовичу.
В привокзальному ларьку я купив два пакета. В один я бережно завернув, упакував книгу і тоді вже поклав в інший.
Тепер я буду нести лише птицю, - гордо заявив я
Чому це ? - обурився Ігор.
Бо її можна нести однією рукою, а в другій я нестиму книгу
Ігор не став сперечатися і взявшись за ручки сумки, кряхтя та сопя від тяжкості хлопці пішли до ст.метро. Від щастя не відчуваючи ваги своєї сумки, я йшов за ними та спостерігав як свиня залишала свій кривавий слід на тротуарі.
Ми сіли у потяг метро, Вовка сказав що нам досить довго їхати до станції призначення. Я неабияк зрадів цьому і, діставши з пакету свою книгу, занурився у читання.
Ми доїхали до ст.метро Чернігівська і пересіли в трамвай. Ще хвилин 15-20 в старенькому, на ладан дихаючому, смердючому вагончику і ми дісталися до нашої пункту призначення - чотирикімнатної квартири тьоті Галі. Хлопці неабияк зраділи, а свиня залишила свій слід на килимовій доріжці в коридорі. Але це не засмутило тьотю Галю анітрохи.
Вовкова тітонька люб'язно нагодувала нас смачнющим борщем. Потім ми пили не менш смачний ягідний морс і я вперше за 17,5 років життя спробував Київський торт.
Тьотя Галя, вкотре подякувала нам за доставку домашніх смаколиків з її малої Батьківщини, попрощалась і пішла на роботу на другу зміну. Розважати нас залишився її зануда-син, Вовкін двоюрідний брат. Після невдалих спроб розказати нам смішні анекдоти він, пославшись на потребу готуватися до заліків в інституті, пішов в свою кімнату.
Ігор дивився телевізор, я читав книгу. А Вовка кудись подзвонив з домашнього телефона і сказав нам що скоро прийде. По тому, що він не надів куртку, а лише взувся ми з Ігорем зрозуміли, що пішов він недалеко.
Я запоєм читав свою книгу і приблизно за 1,5-2 голини пергорнув останню сторінку. Деякий час я намагався збагнути прочитане. Деякі моменти ще раз перечитав. Потім пішов на вулицю покурити. Я стояв біля парадного одного із дарницьких будинків, мої очі сяяли від щастя і я зовсім не відчував холоду, вітру і противно моросящого дощику навпіл з мокрим снігом.
Годинник показував близько 17:00 і я зрозумів, що ми вже можемо потроху збиратися і вирушати на стадіон. У Вовкиного кузена ми запитали чи він не знає де його родич.
Він пішов до сусідки із третього поверху. Вони вже давно дружать, -відповів він. Ми попросили подзвонити їй.
Володя скоро прийде,- поклавши слухавку сказав студент.
Ми з Ігорем посиділи ще трохи. Коли годинник показував вже більше ніж пів на шосту я почав нервувати. Попросив в кузена дозволу на дзвінок та номер телефона Вовкиної зазноби.
Я набрав номер та почав сердито виговарювати Вовкові все що думаю про його любовні походеньки в той час коли на нас очікує така відповідальна гра!
Та встигнем ми, Льова! Не парся!
Вовка, нам майже годину їхати! А зараз ще й година пік!!! - майже кричав я
Добре, зараз йду,- неохоче відповів мій друг
Зараз розтяглося на 15 хвилин. Ми з Ігорем оділися, попрщалися з господарем та чекали Вовку на вулиці. Я курив одну цигарку за іншою. Ігор ззовні був спокійний, але я відчував що й у нього в середині вирує вулкан емоцій.
Вовка вийшов до нас приблизно о 18:10 - 18:15, менше ніж за годину до початку гри. Його обличчя не виражало ніякої турботи, а навпаки сяяло щастям ніби то він а не я щойно прочитав цей футбольний бестселер.
Ми з Ігорем швидко направились в напрямку трамвайної зупинки. Вовка плентавс позаду і бурмотів собі під ніс :"Ви все одно без мене не знаєте дороги"
На матч ми, звичайно, запізнились.
Наші квитки були на другому ярусі. Досить високо. Я одразу почав на полі вишукувати на полі Сергія Ковальця, Ігор - Юрана, а Вовка сидів посміхаючись і думав про своє.
Після гри ми разом з величезним натовпом по Саксаганського йшли на залізничнийи вокзал.
"Спарта параша победа будет наша!"
"Барса параша победа будет наша" ! - радісно волали ми разом зі всіма.
Мт сіли в наш потяг і я подумав. що невідомо коли я в наступний раз потраплю на київський стадіон на матч улюбленої команди. Адже менше ніж через місяць мені виповниться 18 і мене призовуть в армію.
Тоді я не знав що це трапиться через довгі 12 років у вересні 2003 і це буде матч Ліги Чемпіонів. Як і не міг я знати того, що перед початком гри у величезному натовпі людей перед входом на стадіон я почую таке рідне, знайоме до болю в грудях, викликаюче ностальгію за дитинством та юністю " ЛЬОВА-А-А!!!" Це буде Вовка, який впізнає мене у морі людей!
Але то вже зовсім інша історія....
P.S. хочу подякувати Деві Аркадьєву за книгу "Футбол Лобановського". В той день, 27 листопада 1991 року, Ваша книга зробила мене щасливим. А Олег Саленко це щастя примножив вдвічи. Дякую, Деві Аркадьєвич, і вибачте мене будь ласка. Дай Бог Вам довгих років життя
P.S -2 хочу подякувати своєму другу Володимиру Попову. Без тебе цієї поїздки не відбулося би.
P.S-3 дякую тьоті Галі за Київський торт
Дякую вам всім а також, звичайно, "Динамо" Київ - ви всі зробили той холодний листопадовий день теплим та щасливим
А хіба те мʼясо, яке ви везли до тієї добродійки, не зіпсувалося доки лежало у тій камері зберігання на вокзалі? - Воно ще до того у дорозі було