Мені от що цікаво - а кого ще з наших збірників вхопить медвежача хвороба напередодні листопадових матчів Ліги націй? Там, нагадаю, буде виїзд в гості до суворих хлопців з Північної Ірландії та домашня гра з Грузією.
Хто виявиться готовим до такої "спарки", а хто ні - велике питання. Мальдера буде ламати голову, а ми, тутешні вихованці флармонії, будемо ламати списи у своїх дописах.
Коли я перед цією серією матчів ЛН дозволив собі критично висловитися на адресу деяких членів збірної у тому сенсі, що їм важливіший їхній клуб, ніж національна команда, знайшлися доброхоти, які почали розяснювати: мовляв, нічого ти не розумієш, люди просто рвуться грати за збірну, адже тут можна ого-го як підвищити свій рейтинг, трансферну вартість.
Ну так що, сильно підвищили її Забарний, Зубков, Яремчук, Судаков, Миколенко? Чи хоча б той же Циганков, який, на мою думку, поки є найкращим у цих трьох матчах?
Футбол, нагадаю, колективна гра, і якщо хтось випадає з цього колективу - чи то в грі, чи на тренуваннях, чи навіть за фактом свого неприїзду - це неминуче позначається на загальному результаті. Тим паче у такої досить посередньої команди як оця.
Мальдера і вся УАФ досить поблажливо поставилася до вчинку Ярмолюка і керівництва "Брентфорда", на Гуцуляка, який, між іншим, отримав дозвіл на виїзд за кордон саме як член національної команди, просто махнули рукою, Довбика теж не помітили.
Так наче наша збірна це розсип талантів, де на кожну позицію по три-чотри рівноцінних претенденти. Немає таких, як бачимо, кожен штик на рахунку.
До вирішального матчу проти угорців підходимо з величезними кадровими втратами і Мальдера, можливо, нарешті відчує, хто, що і за що може покласти душу й тіло в цій компанії. Нарешті почне формувати кістяк своєї команди і закінчить тасувати колоду.
З точки зору банальної арифметики у турнірній перспективі ще не все втрачено. Виграємо в угорців, і друге місце у таблиці стане відчутно реальним.
Так, гри немає, гравці припускаються дурних помилок, не роблять жодних висновків з минулих матчів, з тренерських настанов, але ж ми віримо у краще.
...Десь так років 30 тому, коли зникла залізна завіса, і великий світ відкрився перед колишніми радянськими людьми, мені доводилося не раз перетинати українсько-словацький кордон. Всі (чи майже всі) тоді раптово відчули в собі підприємницьку жилку і вояжі за рубіж в режимі "купи-продай" дозволяли отримати певний дохід і відчути себе бодай трохи бізнесменом.
І отой перехід у Вишнє Німецькому був для мене разючим водорозділом між двома державами. На Закарпатті, як і скрізь по УКраїні, тоді часто вирубали електроенергію, з заходом сонця наставала середньовічна пітьма, через яку невпинно сунули люди з картатами сумками.
Але, о диво, після завершення прикордонних процедур і з виїздом на словацьку територію, ти опинявся в іншому світі - на стороні світла, з упорядкованими автодорогами, де була і розмітка, і всі належні знаки, з чистенькими селами і містечками.
Проте в нас був Великий футбол, якого не було у наших європейських сусідів. І за кухлем словацького пива ми могли зверхньо розповідати, як наше "Динамо" повертає собі колишню славу.
Минули ті роки.
Але Петля часу не відпустила нас в Україні. Ми знову опинилися перед рубежем між двома світами.
Наша збірна знову, як і 10 років тому, з тим же Ярмоленком, безпорадно програє тим же ірландцям.
Нам знову світить черговий плей-офф.
Гортаємо цю книгу далі.