Вчора наша збірна нарешті виграла матч. Перемога — це, безумовно, добре. Але сама гра не дала особливих підстав для оптимізму. Збірна так і не продемонструвала, що здатна впевнено контролювати перебіг матчу навіть проти навіть слабкого та ше й ослабленого суперника.
Грузія 60% володіла м’ячем, виконала 11 кутових проти наших п’яти, завдала 12 ударів по воротах проти 11 українських.
Тобто суперник, якого ми, здавалося б, мали змусити грати за нашими правилами, значну частину матчу диктував свої. Грузини буквально возили українців «фейсом об тейбл».Особливо тривожило те, з якою легкістю вони діставалися наших захисників. Між опорною зоною та обороною не було належної взаємодії. Назарина і Ярмолюк не перекривали простір, не встигали за переміщеннями суперників, а тому центральним захисникам постійно доводилося опинятися в ситуаціях, коли потрібно було рятувати становище. Власне, тому й сподобався Сарапій, який виглядав переконливіше за багатьох партнерів.
Але ж, колеги, опорна зона — це не просто місце, де на полі перебувають два футболісти. Це механізм, який повинен не дозволяти супернику розганяти атаки. От саме такого механізму я й не побачив. Ярмолюк не справляв враження футболіста, здатного надати цій зоні необхідної інтенсивності. Назарина ж, попри окремі непогані епізоди, не зміг повністю розв’язати проблему.
В атаці вчора було чимало футболістів, але мало командної гри. Радше кожен грав сам по собі. Сікан забив гол — і це чудово. Але сам факт забитого м’яча не повинен автоматично перетворювати оцінку його гри на позитивну. Після гола він так і не став помітним чинником наших атак.
Імпонувало бажання Синчука загострювати гру. Проте він надто часто намагався вирішувати епізоди індивідуально, майже не знаходячи взаєморозуміння з партнерами. Наче й хотів грати у футбол, але переважно сам із собою.
Мені сподобався Краснопір, який не боявся нестандартних рішень і часом пропонував чи не найцікавіші ходи в атаці. Щоправда, йому помітно заважала якась незрозуміла нервозність. І я б не поспішав робити остаточні висновки про цього футболіста після одного матчу, бо потенціал у нього, безперечно, є.
Яремчук же (і це вже не вперше) нагадував одиноку тополю на Плющисі. Ніби й перебував на полі, але постійно складалося враження, що команда просто забувала про його існування. Нападник такого типу повинен отримувати передачі, мати підтримку, брати участь у комбінаціях. А не самотньо чекати, коли хтось нарешті згадає про його присутність.
На мою думку, заміна Краснопіра на Очеретька сама собою не була нелогічною. Краснопір справді почав втрачати контроль над власними діями. Але Очеретько знову не дав того, чого від нього очікували. І тут виникає запитання: невже тренерський штаб ніяк не може знайти для нього таку роль на полі, у якій його якості були б справді корисними?
Судаков має техніку, бачення поля, здатність віддати нестандартну передачу. Але від футболіста його класу хочеться бачити значно більше агресії, ініціативи та відповідальності за створення гольових моментів. Поки що його гра залишає відчуття нереалізованих можливостей.
А заміна Судакова на Бондаря справила на мене відверто гнітюче враження. На 91-й хвилині, після вилучення грузинського футболіста, коли Україна вже мала чисельну перевагу, замість гравця атакувального плану на поле вийшов центральний захисник.
Формально це можна пояснити бажанням закріпити перемогу, додати надійності обороні й не ризикувати. Але погодьтеся, символізм цієї заміни промовистий. Команда, яка грає в більшості, замість того щоб спробувати остаточно зняти питання про переможця, передусім думає про те, як би не пропустити. І це вже, як на мене, за межею звичайної тренерської обережності.
Мені здається, ми знову побачили проблему, яка вже не раз проявлялася в української збірної, — відсутність цілісної командної гри.Є окремі футболісти, є певні індивідуальні якості, є бажання боротися, але немає достатньо чіткої системи взаємодій.
Захист живе окремо від півзахисту. Півзахист не забезпечує належного зв’язку з нападом. А атакувальні футболісти нерідко змушені самотужки вигадувати, що робити з м’ячем. І це вже питання не стільки до гравців, скільки до Мальдери.
Ми не можемо нескінченно пояснювати недоліки збірної відсутністю того чи іншого футболіста. Тренер, власне, для того й потрібен, щоб створити команду, яка не розсипається через відсутність окремих виконавців, а має зрозумілу ігрову модель і здатна її дотримуватися за різних кадрових обставин.Та поки що в мене складається враження, що ми більше сподіваємося на окремі вдалі дії футболістів, ніж на силу команди.
Я б не поспішав із передчасними висновками, але звернув би увагу на три речі.
Перша — організація гри.
У збірної має бути зрозуміла ігрова модель. Футболісти повинні чітко розуміти, що робити на полі, як взаємодіяти між собою, як переходити від оборони до атаки і навпаки. Та я поки що я не бачу достатньої узгодженості між окремими лініями команди.
Друга — робота з футболістами.
Маючи у своєму розпорядженні досить сильне покоління українських виконавців, Мальдера повинен нарешті не просто розставити на полі найкращих за прізвищами, а знайти для кожного правильну роль, визначити його місце в командній конструкції та навчити взаємодіяти з партнерами.
І третя — тренерська сміливість.
На презентації Мальдера говорив, що хоче бачити збірну прикладом сміливості.Чудові слова. Але сміливість тренера проявляється не в деклараціях, а в рішеннях. Зокрема, у бажанні грати на перемогу, навіть коли результат уже ніби в кишені. І тут заміна Судакова на Бондаря в матчі з Грузією виглядає досить промовисто.
Що ж перемога є. І за неї, звичайно, дякуємо. Але якщо відверто, то після такого матчу оптимізму не побільшало. Бо для збірної, яка хоче не просто вигравати окремі матчі, а бути конкурентоспроможною, цього замало.
З повагою,
Скіф.