Довіра до тренерів

-->

Наш футбол існує на гроші олігархів. Не маючі під собою економічного підгрунтя саме кошти людей, які зуміли захопити основну власність в нашій державі дозволяють клубам безбідно жити. Добре це, чі погано – це тема окремого дослідження. Я хочу поміркувати лише про окремий аспектом такого стану речей - про взаємовідносини власників клубів і тренерів.

Головна гордість українського футболу Валерій Васильович Лобановський. Саме він вивів нас в світ еліти футболу.  Суперкубок 75, Євро-88, Золоті м’ячі  Блохіна і Бєланова, неймовірний взлет із небуття Динамо-97-99. Команди Лобановського грали в футбол майбутнього. При цьому творець цього майбутнього народився в Києві, вчився в звичайній школі, дихав одним повітрям з мільйонами українців, грав в футбол в нашому Динамо. Він наш. Лобановський лікував від провінціалізму і  підвищив самооцінку не одного покоління українців.

В ті часи олігархів не було, але та система навряд чи сприяла  розвитку особистостей і творців. Всі досягнення були наперекор системі. Звісно Лобановський геній, але про це в далекому 68 році навряд чи хто знав.  Але в Дніпропетровськіу повірили в 29 – річного молодого чоловіка. В 76-му керівництво України встояло перед спокусою відправити вже 36-річного амбіційного тренера піднімати футбол десь на перефірії. Правда ціною долі іншого таланту Базеливича. Звісно можна сказати, що постать Лобановского занадто велична і приклад про довіру з боку керівництва не зовсім коректний.

Приклад, феномену Дніпра 80-х в такому разі є більш приємлимим. Емець, Жиздик і Кучеревський зуміли зробити неймовірне: в період з 83-го по 90 Дніпро зумів виперидити в стабільності виступів саме Динамо. Керівництво того Дніпра зуміло розгледіти в провінційних нікопольських тренерах перспективу, довірило в 87 тренеру дебютанту. В результаті дух тієї команди, ще живе в Дніпропетровську. Незважаючі на бездарність сучасного власника Дніпра.

З славних часів великих перемог повернемося до сьогодення. Футбол став професійним, суми контрактів тренерів і футболістів просто не зрівняні. Але ми поки далекі від еліти світового футболу. Українські тренери не котуються вже навіть на батьківщині. В чому причина?

Більшість власників клубів навряд чи мають стратегічний план розвитку своїх клубів. В гонитві за моментальним результатом не до створення умов для розвитку тренерських особистостей. Молодим тренерам не вибачають помилок. Не має часу. Але куди поспішають – не відомо. Прикладів, такого ставленя до тренерів більш ніж достатньо. Михайличенко (Динамо), Севидов (Металург Д), Протасов (Дніпро), Пучков (Таврія), Близнюк (Іллічівець), Лутков (Металург З). Найсвіжіші: Ковалець (Оболонь), Шаран (Олександрія і Карпати).

Звісно є приклад Ахметова, котрий вирішив взагалі не заморачуватися питанням прогресу власних тренерів. Але не у всіх є можливості піти таким шляхом. Крім того, наврядчи в умовах нашої країни вдасться купити великий успіх у футболі без  процесу творчості. Донецьк і навіть Київ не Мадрид за показниками привабливості для зірок футболу.

Можливо в недалекому майбутньому власники клубів почнуть вчитися на своїх помилках. До того часу побажаю тренерам терпіння і мужності йти своїм шляхом.