Екс-захисник «Дніпра» Артем Федецький пригадав сезон-2014/15, коли він зі своєю колишньою командою дійшов до фіналу Ліги Європи.
Артем Федецкий— Артеме, що для вас означає цей фінал та в цілому єврокомпанія «Дніпра» сезону-2014/15?
— Фінал — це те, над чим я працював і мріяв із восьми років, коли почав займатися футболом, вчився грати. Це результат довгих років праці. Багато дітей займаються футболом і мріють про це, але не всім вдається дійти до фіналу такого турніру.
Це вся моя кар’єра, в яку я вкладав майже весь свій час, присвячував себе повністю. Так, я був у «Шахтарі», коли ми виграли Кубок УЄФА, але це інше. Коли ти сам безпосередньо граєш, коли ти є частиною колективу, це зовсім інші відчуття. І щороку, коли журналісти згадують фінал «Дніпра», особливо в травні — це приємні спогади. Подібні речі, вони ніколи не забуваються.
— Шкодуєте, що не виграли?
— Напевно, ні. Ми зробили максимум, що могли. Десь досвід «Севільї», яка вже не раз грала у фіналі такого престижного турніру, взяв своє. Ми зробили свій максимум, віддали все, що могли.
Тому шкодувати не потрібно. Я згадую це з посмішкою — теплі емоції, теплі спогади, які гріють душу.
— Якщо пройтись загалом по тому сезону, він починався для «Дніпра» важко. Спочатку пішов Рамос. Які настрої панували в колективі?
— Він пояснював, чому пішов. Не було якогось прощального слова. Просто Коломойський сказав: «Все, „контора закрита“, грошей не буде, платити не будемо». А Хуанде Рамос, як на мене — топтренер. Один із найкращих, з якими я працював. Він пообіцяв Коломойському за п’ять років створити команду і дати результат — і він це зробив.
Потім прийшов Маркевич, який продовжив справу Рамоса, нічого кардинально не змінював. Трошки додав своїх знань, свого досвіду з роботи в збірній, у «Металісті» — і ми дійшли до фіналу. Всі розуміли, чому пішов Рамос. Були заборгованості по зарплатні, не виплачували преміальні, і коли закінчився контракт, його просто не продовжили. Як це часто буває у футболі.
— Пройшло 10 років, але, наскільки я пам’ятаю, Рамосу пропонували залишитися. Чи не так?
— Точно знаю — ні, без поняття, звідки така інформація. Пам’ятаю, була така прощальна вечеря з командою, і Рамос сказав, що не може залишитись. Він має бути чесним перед командою, футболістами. Казав: «Не може бути так, щоб вкладати душу, час, роботу — а все вищеперераховане перекреслюється одним рішенням керівництва». Його прощання стало закономірним, все до того йшло. Ми також розуміли, що фінансування не буде — зарплат, преміальних.
— Звідки брали мотивацію грати?
— Майже в кожного закінчувався контракт незабаром. Ми домовилися: хто має варіанти — може йти, хто хоче допрацювати — лишається. І ми вирішили бути чесними перед собою та перед футболом. Ми грали за любов до гри, за емблему справжнього «Дніпра».
Ніхто, ні легіонери, ні українці, не сказав: «Я безплатно не гратиму». Такого не було. Ми були командою. Повірте, за всю кар’єру я такого колективу більше ніде не бачив. Ми були разом 24/7. Навіть із сім’ями часто зустрічались.
«Дніпро» тоді — потужна команда. У першу чергу, завдяки колективу однодумців, як серед українців, так і легіонерів. Повага всім хлопцям.
— Про щось в контексті «Дніпра» все ж шкодуєте?
— Єдине, про що шкодую — що зараз «Дніпра» немає. Це дуже болить. Коломойський знищив історію. Починаючи з людей старшого покоління, як Багмут, Кучеревський, багато інших легендарних тренерів та гравців. Ультрас, справжні фанати, цінували історію, повагу до клубу і все втратили.
Те, що зробив Коломойський... Я навіть не хочу це коментувати, бо не стримаю емоцій.
— А ось про Мирона Маркевича. Що він вніс нового після Рамоса?
— Я все життя буду вдячний Мирону Богдановичу. Саме він першим викликав мене до збірної України ще з Карпат. Я при ньому дебютував. Тоді склад був просто неймовірний: Шевченко, молоді Коноплянка, Ярмоленко — справжнє «дрім-тім».
Коли він прийшов до «Дніпра», йому було дивно, як команда грає без зарплат. Але коли він побачив атмосферу, познайомився з колективом, ми поговорили, і він нічого кардинально не змінював. Вніс тактичні моменти, своє бачення — це тільки допомогло.
Він додав не лише футбольного досвіду, а й людського. Це тренер, який любить спілкуватися з футболістами особисто. І хоча багато хто його боявся, особливо молодь, насправді він дуже відкритий. Любить чесні розмови, дивиться у вічі, завжди готовий порадити.
— А ось ви кажете, боялися. А за що його могли боятися?
— Часто чув, що молоді футболісти боялися підійти до нього, щось запитати — про ігрову практику, інші нюанси. Я казав: підійдіть. Якщо є щось на душі — треба говорити. Мирон Богданович це цінує.
Він поважає кожного — і гравця збірної, і молодого футболіста, який лише починає шлях у великому футболі. Завжди відкритий до діалогу, завжди підкаже і порадить. Просто деякі боялися зробити перший крок до тет-а-тет розмови.
— Якщо говорити особисто про ваш перфоменс у цій єврокампанії. З ким один в один було грати важче всього?
— У кар’єрі я персонально налаштовувався грати тільки проти Рібері. Тоді, напевно, за декілька тижнів передивився незліченну кількість його відеороликів в інтернеті. Починаючи ще з Марселя, коли він тільки починав грати у футбол.
— Одразу в голову приходять Інсіньє з «Наполі» та Вітоло з «Севільї», може вони?
— Щоб прямо важко? Та ви знаєте, коли є колектив, коли є кістяк, коли є, як я ще раз не побоюсь цього слова, зграя голодних вовків, які за свій колектив, за свою зграю перегризуть будь-кого. Тому я якось не задумувався, просто виходив на футбольне поле і робив те, що вмію робити.
Десь щось виходило, десь щось трошки гірше, але старався завжди кожну гру грати на максимумі — за себе і за партнерів. От і все.
— Тобто завжди був, хто міг підстрахувати?
— Коли є колектив — то такі моменти стають в рази простіше. Навіть якщо у тебе буде серйозний опонент, тебе підстрахують такі собаки в центрі, як Ротань чи Канкава.
Там Валера Федорчук грав, ми на фланзі з Лео Матосом грали, з Валерою Лучкевичем. І з кожним з них, скажімо так, було приємно грати.
А коли ще був позитивний результат — це подвійно чи потрійно круто, бо це такий стан ейфорії. Футбольної ейфорії. Емоції просто зашкалювали.
— Коли система у «Дніпрі» «дала збій» і звичні затримки зарплатні у 3 місяці вийшли з-під контролю?
— Рамос розказував, що він не буде продовжувати контракт, бо не платиться зарплатня футболістам. Потім я вже з преси прочитав, що йому винні 4 мільйони чи десь близько. Головне «Містер» казав: «Якщо не буде фінансової стабільності — я не буду продовжувати контракт». Тому це почалося при Рамосі, а при Маркевичу це продовжилось.
— Вважається, що проблеми борги почалися з помічників Рамоса. А коли перші борги з’явились у футболістів?
— Тяжко згадати. Бо, коли прийшов у «Дніпро» з «Карпат», я приїхав на базу і сказали, що преміальних у клубі не буде.
Тобто зарплатня платилась протягом трьох років, а преміальних у нас не було. Тільки те, що ми могли заробити за вихід у Лігу Європи — якщо не помиляюсь, вони тільки раз заплатили. Коли гроші прийшли від УЄФА на клуб — заплатили якусь невелику суму.
А так преміальних не було — тільки як стимуляція від третьої сторони, коли «Шахтар» і «Динамо» боролися за чемпіонство. То «Динамо» стимулює — ми граємо проти «Шахтаря». А «Шахтар» стимулює — ми граємо проти «Динамо».
— Вважали це нормальною практикою?
— Ви розумієте — нічого не змінилось. Коли якась додаткова фінансова мотивація від третьої сторони — то все нормально, що ж такого? Виходиш — якщо ви виграєте, будь ласка, я вам привезу певну суму бонусів за перемогу чи за нічию.
Тому я нічого такого не бачу. Якби нам не давали цих грошей — повірте, ставлення команди «Дніпро» до цих суперників би абсолютно не змінилося.
Ми грали б без преміальних. За емблему, за клуб, за наших уболівальників. А коли є ще якась фінансова приємна складова — це також прикольно, але це як більш додаткове, другорядне.
— Чи знаєте ви конкретну суму, скільки вам винен «Дніпро»?
— Ну, якщо порахувати з преміальними, то я думаю десь плюс-мінус мільйон, може трошки більше.
— Чи подавали до суду за стягненням боргів?
— Ні. Не подавав. Так, звичайно, мільйон євро зараз би не завадив, було б не погано. Але не бачив в тому особливого сенсу і якось, знаєте, не все вимірюється грошима.
Чудовий період, емоції, відношення кожного футболіста та членів тренерського штабу. Це дійсно було щось особливе. А подавати до суду та судитись з Коломойським, не бачив в цьому жодного сенсу.
— Кайфували від футболу у той час?
— Так, ми отримували задоволення просто від матчів плей-оф. Від того, що ми всі разом, як на полі, так і за його межами. Це такі моменти, які, дай Боже мені прожити багато років, я буду це постійно згадувати, це було щось особливе.
За всю мою футбольну кар’єру у «Дніпрі» був найкращий колектив. Я грав в «Карпатах», там був хороший колектив, грав у «Шахтарі», там були й бразильці, і українці, але також було непогано. Але те, що були в «Дніпрі» не зрівняється ні з чим. Нам просто дали все, як то кажуть, в наші руки, щоб ми самостійно вирішували, що робити. От ми й вирішили віддаватися та працювати на повну.
— Півфінал проти «Наполі» — це ж було щось неймовірне, правда?
— Абсолютно. Повний НСК «Олімпійський». На жаль, не в Дніпрі, бо тоді бойові дії вже були дуже близько. Але всі, хто тоді залишався в «Дніпрі», приїхали до Києва.
— Ми ж тоді фанатами приїхали з «Дніпра» організовано, автобусів десять точно було, якщо не більше.
— Так. Тоді вболівала вся країна — і за «Дніпро», і за «Металіст», і за «Карпати». Абсолютно всі. Це мені нагадувало об’єднання під час матчів збірної. Ми тоді всією країною вболівали за «Дніпро», бо ті події — бойові дії — штовхали людей шукати хоч якусь віддушину. І футбол став саме нею. Ми грали за країну, за наше місто, за наших людей. Хотіли дати їм позитивні емоції. Це — найголовніше.
І, повірте, це така мотивація, яку не купиш ані преміями, ані бонусами. Це — наша Україна, наші військові. Ми постійно з ними на зв’язку. Є прохання, є потреби — і ми повинні допомагати, навіть якщо самим важко. Бо якщо втомляться вони — не буде України. Тому кожен із нас має триматись, працювати й не зупинятись.
А решта — це вже другорядне. Як розвивати регіон, як створювати нові технології, покращувати економіку — це все важливо, але після перемоги. Бо ми — одна велика родина. І самі все владнаємо у своїй хаті.
— Чого, на вашу думку, не вистачило у фіналі?
— Якщо дивитись глобально, то нічого особливо не змінилося — ні під час матчів з Олімпіакосом, ні з «Брюгге», ні з «Аяксом» чи тим самим «Наполі». Але фінал — це вже інший рівень. Інша атмосфера, інша організація. Проти «Севільї» ми грали з таким самим настроєм. Вигравали, програвали, потім зрівняли. Забий ми ще — могли б виграти. Але забила «Севілья» — і перемогла вона.
Там, можливо, дався взнаки шалений досвід Унаї Емері. Він не перший фінал вигравав, його статистика це підтверджує. Ми дуже хотіли перемогти. Постійно говорили між собою: граємо для наших військових, для України. Бо багато наших ультрас тоді воювали, і дехто воює досі. Ми хотіли подарувати їм емоції. Ми пам’ятаємо їхню підтримку, банери, перформанси. Це дійсно було дуже потужно.
— Тобто справа не у тому, що перегоріли емоційно?
— Ні. Просто «Севілья» була досвідченішою. Холоднокровнішою. Якщо чесно, вони заслужили перемогу. А ми зробили максимум з того, що могли.
Хоча, звісно, хотілося більшого. Але для цього потрібно було набагато більше факторів. Бо команда — це єдиний живий організм. І щоб досягти великих результатів, усі — команда, клуб, академія, структура — мають працювати як одне ціле. І, звичайно, головний інвестор теж має бути в процесі. А ми вже грали без інвестора. Просто за емблему. За вболівальників.
Але ми намагались вижати з себе максимум. Хотіли перемоги. Хотіли підняти цей омріяний трофей над головою. Подарувати радість нашим військовим, нашим уболівальникам. Тоді ж за «Дніпро» вболівала вся Україна. Вся. Я цього ніколи не забуду.
— А той фінальний гол, третій від «Севільї», часто згадуєте?
— Я не можу сказати, що той момент прямо незабутній. У футболі все вирішується за долі секунди. Так, можна було зіграти інакше. Але до того моменту вже було багато ситуацій, які також можна було зробити краще. Сталося, як сталося. Це вже історія.
Так, звичайно, хотілося б, щоб про «Дніпро» згадували як про переможця Ліги Європи. Але ми зробили максимум із можливого. Ймовірно, навіть більше, ніж хтось очікував.
Я завжди з радістю згадую той фінал. Пам’ятаю, як мій син Адріан сказав: «Тату, ми підемо за кубком?» Я відповів: «Синку, я зроблю все можливе. Команда зробить усе, щоб підняти кубок. Але медаль — це точно буде».
— Якби була можливість повернутись назад — щось би змінили?
— Знаєте, самовіддача, бажання перемогти, прагнення досягти мети — все це точно залишилося б. А ось певні епізоди, мікромоменти, так, їх можна було б переграти. Але це футбол.
Для мене участь у фіналі й той шлях, який ми пройшли — це справжня історія. Ми були одним колективом, справжнім ФК «Дніпро». І це був фінал, який дарував людям емоції. Саме заради таких моментів і варто грати у футбол.
Коли ти починаєш шлях у дитинстві, мрієш про великі матчі — ось це воно. А зрозумієш усе вже після завершення кар’єри, коли підіб’єш підсумки. Але для мене «Дніпро» — завжди буде в серці. Бо немає іншої України й іншого «Дніпра».
— І сам матч, фінал — він справді був особливий, один із найемоційніших в історії Ліги Європи.
— Чув, що на ньому був присутній Алекс Фергюсон. Матч — справжній трилер. Багато голів, емоцій, динаміка. Не було вилучень, але напруга — божевільна. Якби ще вилучення було, не знаю… Може, я б і не стримався — десь би когось наздогнав з «Севільї». (Посміхається).
Той фінал був особливий. Шкода, що кубок не взяли, але медаль для мене дуже цінна. Чесно — вона мені навіть дорожча, ніж медаль «Шахтаря» за Кубок УЄФА 2009 року. Бо тут я був гравцем основи, проходив усе — від першого до останнього матчу. Це була моя історія.
— Розкажіть про ту вечірку після фіналу. Хто був з зірок?
— Пам’ятаю, що була Катерина Осадча, «Воплі Відоплясова», можливо Святослав Вакарчук, не впевнений.
Після матчу ми поїхали на вечерю. Коломойський теж був. Пам’ятаю, як Маркевич тоді вперше за весь час підійшов до нього поговорити — про особисте, про команду.
Я теж наважився тоді до Ігоря Валерійовича підійти, сказати, що хоча я не капітан, але хотілося б обговорити деякі фінансові питання. Бо команда на це заслуговувала.
— Він щось пообіцяв?
— Так. Сказав: «Ми дійшли до фіналу — ви отримаєте все. Ми виконаємо фінансові зобов’язання клубу перед вами, перед футболістами, усе до копійки». Але якраз тоді вже рік тривали події на Донбасі. Відбувалося вторгнення, і Коломойський почав займатись теробороною в «Дніпрі», щоб в місто й область не зайшли рашисти.
Я кажу: «Розумію, що вам зараз складно, можливо, хоча б половину — не треба нам преміальні — хоча б половину заробітної плати заплатіть команді». Але Коломойський відповів: «Ви що, ви заслужили все — і преміальні, і зарплатню. Ви маєте отримати все. Я вам усе заплачу». Але це, на жаль, це були лише слова.
— А фраза «Вас не повинно було тут бути» — від Коломойського дійсно була? Чи це лише чутки?
— Так, ця фраза була. Він виступав на сцені, коли, говорив вступне слово, чи слова подяки. Ігор Валерійович сказав: «Якби Карабаху зарахували гол Інтеру в Баку, ми взагалі б тут не стояли». Це він говорив на сцені, при всіх. А Маркевичу особисто Коломойський сказав: «Я не просив вас у фінал виходити».
— І одразу після цього Маркевич поїхав?
— Так, одразу. Він підійшов, сказав це, сів у машину і поїхав у Львів. Не чекав завершення заходу. Це 100% підтверджена інформація.
— А як ви особисто це сприйняли? Бо В’ячеслав Фрідман, наприклад, казав, що Коломойський мав на увазі, що «Дніпра» не мало бути у фіналі з незалежних від клубу причин.
— Та ніяк. Ну як «не мало бути»? Якби не мали бути — ми б не були у фіналі. Не зарахували гол — це ж не наша проблема. Ми виходимо на поле і робимо свою справу. Ми вчимося, працюємо, готуємося, віддаємо все на полі. Це факт: ми у фіналі. А всі ці «мало бути», «не мало бути» — це вже теорії. Недоречно взагалі такі слова казати. Абсолютно недоречно.
— Коли ви прилетіли в «Дніпро» після фіналу, яка була зустріч?
— Це було щось неймовірне. Нас зустрічали в аеропорту вболівальники — шалений прийом. Підтримка вболівальників, фаєри, фотографії, спілкування, ультрас — усе було. Нас зустрічали як героїв.
— Уже десять років минуло з того фіналу. Що б ви хотіли сказати вболівальникам «Дніпра»?
— Лише одну фразу: «Немає іншої країни, як Україна, і немає іншого „Дніпра“».
Я з багатьма вболівальниками спілкуюся, і вони все чудово розуміють. Для мене «Дніпро» — одне. Емблема — одна. Колектив — один. І мені дуже приємно бачити, що «Дніпро» дає життя новій академії, з правильною емблемою, з кольорами, формою. Дітки виходять, борються, стараються — і це круто.
Я вірю, що з часом справжній «Дніпро» з правильним гербом і емблемою відродиться. Вболівальники є. Ультрас є. Герої, що воюють, носять наші шеврони — мені вже передавали. І це круто. Вірю, що після війни ми зберемося і зробимо все правильно.
А поки — ми боремося. Ми — волелюбний народ. У росії немає шансів. Скільки б ця війна не тривала, ми переможемо. А далі — у своїй країні, у своїй родині — ми самі все вирішимо. Все буде добре.
Ігор Лисенко
