Екс-нападник київського «Динамо» Віктор Леоненко пригадав, яким був на футбольному полі його колишній одноклубник, капітан «біло-синіх» Олег Лужний.
Віктор Леоненко«Під час матчу Олег багато кричав! На мене зокрема. Деякі одноклубники його боялись. Але що йому відповіси, якщо бачиш, як він паше на полі та змушує це робити інших? У кожному матчі виконував величезний обсяг роботи.
Пригадую, як ми грали на виїзді з „Барселоною“ в 1993-му. Проти команди легендарного Йогана Кройфа з Гвардіолою, Субісарретою та Ромаріу в складі. Вони не дозволяли нікому грати, просто не віддавали м’яча. Тотальний контроль, а не так, як зараз. Ми весь матч намагалися відібрати м’яч. Такі поєдинки я називаю „днем відбору“. Навіть мені як нападникові треба було постійно бігати й намагатися забрати м’яч. Це дуже неприємно та важко, суцільне страждання на полі.
У першому таймі Реброва вдарили на фланзі, лікарі забрали його за межі поля, щоб надати допомогу. Тож ми на певний період залишилися в меншості. Стало точно ще важче. Хоча навіть якби нас і 15 було на полі, нічого особливо б не змінилося. Так само б „возили“. Поки Реброва намагалися поставити на ноги, нам забили другий гол. Лужний не стримав емоцій та „напихав“ Сергієві: він не повернувся в гру швидко. У цій ситуації Олег не мав рації. Людину ж треба якось відновити, вона ж не просто пішла з поля. Та я пам’ятаю ту запару і як нас „возили“. Тому й можу зрозуміти емоції Лужного.
Мене часто перепитували, чи міг він ударити когось із партнерів. Це те, як його часто змальовують у медіа. Такого в наш час уже не було. Це в 1970−80-х футболістів у роздягальні могли „прибити“. У нас — хіба морально. Десь крикнути, зацькувати. Наприклад, якби хтось вийшов на поле в рожевих бутсах, морально його зустріли б так, що на другий тайм гравець би точно перевзувся. Тоді такі речі були неприйнятні. Засміяли б людину та й все. А так, щоб бити це вже міфи та легенди.
Я щасливий за Лужного, що йому вистачило здоров’я ще після „динамівського“ періоду поїхати до Англії і там виграти трофеї. Я й сам хотів би з ним велике інтерв’ю записати, але він відмовив», — поділився своїми спогадами Леоненко на сторінках автобіографічній книги Олега Лужного «Без компромісів. Чесна історія нашого футболу».
