Колишній півзахисник київського «Динамо» Василь Кардаш, який нещодавно висловився щодо Кахи Каладзе, пригадав свою кар’єру в столичному клубі.
Василь Кардаш— Ви народилися у Львові, почали там займатися футболом, але вболівали за київське «Динамо». Чому не за рідні «Карпати»?
— Навіть не знаю. На матчі «Карпат» ми з батьком теж ходили, але київське «Динамо» мало статус всесоюзного бренду.
— Чи пам’ятаєте перші матчі за участю цих команд, які вам пощастило побачити наживо або по телевізору?
— За «Карпати», чесно кажучи, не можу пригадати. А от київське «Динамо» пам’ятаю чітко — дивився фінал Кубку володарів кубків 1986 року, проти мадридського «Атлетіко». Ну і ще до того бачив по телевізору матчі киян у чемпіонаті, починаючи приблизно з 1984 року.
— Ви мали досвід роботи під керівництвом Лобановського та його вихованців старшого і середнього поколінь. Чи відрізнялися їхні методи роботи? Чим?
— Коли ти гравець, ти не надто замислюєшся над тим, чи дотримуються вихованці Лобановського його методів. Лише з роками починаєш усе аналізувати. Мені випала честь працювати з легендами нашого футболу — Мунтяном, Колотовим, Буряком, Балем, Михайличенком, Заваровим. Їхні настанови та поради відіграли важливу роль у моєму становленні як футболіста. Я багато чому в них навчився. Усіх їх об’єднувало одне — менталітет переможців. І це безцінно.
Як одна розмова з Буряком відправила Кардаша в «Чорноморець»: «Ти ж у футбол не руками граєш»
— Давайте поговоримо про деяких із цих тренерів. Чим вам запам’ятався Леонід Буряк?
— Пам’ятаю, що після Ізраїлю в мене був вибір: їхати до «Дніпра» чи до «Чорноморця». У першій розмові Леонід Йосипович дав зрозуміти, що я йому цікавий як гравець. Ми спілкувалися телефоном, і я зізнався, що в мене рука у гіпсі. Думав, відмовить. Але почув: «Ти ж у футбол не руками граєш. Приїжджай!». Це додало мені впевненості.
Мені пощастило бути в складі Чорноморця періоду 1994−1996 років. У нас була дуже сильна команда: що не гравець, то зірка. У чемпіонських перегонах ми склали конкуренцію «Динамо» (у сезонах 1994/95 і 1995/96 команда посідала другі місця в чемпіонаті, відстаючи від «Динамо» відповідно на 10 і 6 очок, — прим. ред.). Я вдячний Буряку за довіру і шанс проявити себе у «Чорноморці».
— Чи дійсно Буряк працював разом з вами на тренуваннях?
— Він міг і в квадрат з нами зіграти, і нейтрального, і десь у ігрових серіях. А як штрафні виконував — це взагалі окрема історія: спитає, куди бити, і кладе м’яч точнісінько туди.
— З Віктором Колотовим було цікаво працювати?
— Так, але працювати з ним мені довелося недовго. Він очолив олімпійську збірну після Володимира Мунтяна. Про Колотова можу сказати лише одне: він жив футболом. Дуже хвилювався за результат, завжди емоційно реагував, інколи настільки, шо здавалось — зараз вискочить на поле.
— Найемоційніший тренер, з яким ви працювали — це Сабо чи Грозний?
— Мені важко сказати. Я не можу стверджувати, що інші тренери були неемоційні. Просто кожен проявляв емоції по-різному: хтось агресивніше, хтось стриманіше. Це залежить від характеру людини. З роками змінився і футбол, і поведінка тренерів. Якщо раніше спокійно сиділи на лавці, то зараз усі стоять обабіч поля, активно підказують, жестикулюють і спрямовують гру.
— Чи важко підлаштовуватися до нового тренера та його підходів до футболу?
— Якщо ти професіонал, то повинен максимально швидко адаптуватися до вимог нового тренера.
— Що можете сказати про Мирона Маркевича?
— Маркевич запам’ятався як вимогливий тренер, який вмів знайти підхід до кожного футболіста й змушував працювати на максимум можливостей. Його вибагливість формувала характер команди.
«Лужний спершу допомагав мені в усьому»
— Яке значення для вас мав перехід у київське «Динамо»?
— Мене тричі запрошували в «Динамо». Перші два рази — ще у юному віці. Спочатку, коли я добре проявив себе у першоліговій «Скалі», мене помітили і запросили приїхати, але я вибрав рідні «Карпати». Потім — коли вже грав за молодіжну збірну України, знову кликали до «Динамо», говорили, що, хочуть бачити мене у команді. Але тоді все було якось розмито. Мовляв, «приїдеш — проявиш себе, будемо дивитися».
А вже коли я переходив із «Чорноморця», то це була інша історія. Я вже був сформованим футболістом і чітко знав, що мене беруть у першу команду, на мене розраховують. Контекст був зовсім іншим.
— Як вас прийняли у «Динамо»?
— Нормально. З багатьма динамівцями я вже перетинався у збірних, добре їх знав. Тож у плані комунікації жодних проблем не було.
— Хтось із досвідчених гравців «Динамо» допомагав вам освоїтися у команді?
— Коли я тільки прийшов у «Динамо», Лужний підтримав мене в усьому. Сказав: «Не переживай, я допоможу тобі». Ми обоє зі Львова, тож на зборах жили разом.
— Ви, як львів’янин, спілкувалися у «Динамо» українською мовою?
— Спочатку — так, але довелося перейти на російську, бо майже всі гравці говорили саме нею. Українською говорив хіба що з Олегом Лужним, але це було лише у побуті. На футбольному полі ж мова — інтернаціональна.
— Пам’ятаєте свою першу зустріч з Валерієм Лобановським? Ваше перше враження?
— До моменту його повернення в «Динамо» я бачив Лобановського лише з екрана телевізора. Коли вперше побачив його перед собою й зрозумів, що тепер доведеться з ним працювати, було певне хвилювання. Як він мене сприйме? Яке враження справлю? Треба ж було перед Метром показати себе лише з найкращого боку.
Що Кардашу сказав Лобановський? «Звичайні, прості слова»
— Про що була ваша перша розмова з Лобановським?
— Він сказав звичайні, прості слова: «Налаштовуйся на важку роботу». Думаю, такий посил отримали всі гравці «Динамо».
— Збори у Лобановського — це одне з найскладніших випробувань у житті футболіста?
— Так, збори у Лобановського були дуже важкими. Пригадую, як під час ігрових вправ ми відпрацьовували інтенсивність, постійно підтримуючи високий темп. М’ячі стояли біля краю поля, і їх одразу подавали нам. Спочатку це було дуже складно, але з часом, через рік-два, ми вже втягнулися в цей ритм.
А от новачки, які приходили до команди, на таких зборах майже весь вільний час спали, відновлюючись через сон. Ми ж могли і в карти пограти, і книжку почитати, і телевізор подивитися в холі.
— Яка вправа для вас була найбожевільнішою?
— Не секрет, що футболісти не надто люблять вправи на доріжках, коли є метри, секунди і потрібно терпіти. Тут уже не схитруєш, як це інколи буває на полі, де ти один з одинадцяти. Для мене найважче було, коли ми бігали таку «драбинку» на час: 100, 200, 300, 400 метрів, а потім те саме у зворотному напрямку. Таких потрібно було пробігти три серії. Ти боровся і з секундами, і з партнерами, які бігли поруч. Треба було не відставати, а намагатися бути серед перших.
— Хто у «Динамо» був вашими головними конкурентами?
— Не якомусь етапі Юрій Калитвинцев, потім я конкурував за місце у основі з Валентином Белькевичем та Олексієм Герасименком.
«У гравців Динамо автопарк дійсно був солідний»
— Скажіть, скільки у вас золотих медалей чемпіонату за час виступів у «Динамо» — три чи п’ять?
— Знаєте, одразу й не згадаю — треба подивитися. Здається, більше трьох. Найяскравіше запам’ятовується саме перша медаль. У мене так було в Чорноморці, коли взяв срібло, і в «Динамо», коли виборов перше золото. А от друга — вже якось не так. Але все одно вони всі цінні.
— Ви пам’ятаєте, яке чемпіонство далося вам найважче?
— Це коли у сезоні 2000/01 усе вирішувалося в останньому турі. Ми обіграли «Дніпро» в Києві — 2:1, забивши два голи наприкінці гри, і випередили «Шахтар» на одне очко. Я тоді був серед запасних, але добре пам’ятаю, у які саме ворота забивали Несмачний і Мелащенко.
— Багато шампанського випили?
— Ну, так. (Посміхається). У нас була традиція: час від часу збиратися всією командою разом з дружинами. Новий рік святкували всією командою, і після матчів у Лізі чемпіонів також іноді влаштовували спільні зустрічі. У «Динамо» ми були справжньою футбольною сім’єю.
— За досягнутий результат у вас були хороші преміальні?
— В цифрах точно не скажу — не пам’ятаю, але це були значні суми.
— Коли купили першу машину?
— У «Динамо» мені дали «Мазду», я її продав, додав грошей і купив авто іншої марки.
— У кого з гравців «Динамо» була найкрутіша машина?
— Автопарк у нас дійсно був солідний. Дехто з гравців був на цьому зациклені — Андрій Гусін, Каха Каладзе. Ми мали фінансову можливість купувати дорогі авто. Здебільшого, приганяли їх із Німеччини: хтось — «Мерседес», хтось — БМВ.
— Автомобіль якої марки ви мали?
— У мене був «Мерседес» С-класу, а потім уже дозволив собі «Лексус» — класом вище.
— А зараз яка у вас машина?
— «Ауді».
— Наскільки важливі гроші у футболі?
— Для мене гроші певний час не мали вирішального значення. Головним для мене було грати в хорошій команді під керівництвом досвідченого тренера. Мої цілі були — високі місця, більше забитих голів і виклик до збірної. Згодом, на певному етапі, гроші вже почали мати значення. Бо одружився, народилася дитина, з’явилися побутові клопоти. І в цьому нема нічого поганого, адже футбол — це така ж професія, як і будь-яка інша.
— Зараз ви можете сказати про себе, що ви забезпечена людина?
— Залежно від того, з ким порівнювати: з футболістами, які зараз грають в УПЛ де одні заробітки, чи з тими хто грає в Першій або Другій лізі чи серед аматорів. Там зарплати зовсім інші.
«Коли вперше побачив Леоненка в бані, був здивований»
— Ви прийшли у «Динамо», коли в нападі грали 19-річний Шевченко і 22-річний Ребров. Якими вони були на той момент?
— Лобановський любив повторювати: «Ми повинні демонструвати високий рівень командної гри. А вже в рамках командної гри кожен проявляє себе індивідуально». Команда зростала, і разом з нею зростали гравці. Уявіть собі: якщо команда грає погано і не дає результату, чи змогли б тоді проявити себе Шевченко й Ребров? Малоймовірно.
Звісно, Шевченко був індивідуально дуже сильним гравцем. Різкий, бив з обох ніг, мав чудову стартову та дистанційну швидкість і вмів завершувати атаки результативними ударами. А що ще потрібно нападнику? Те саме можна сказати і про Реброва. Хоч він і невисокого зросту, але дуже стрибучий. Ребров умів дістати м’яч головою у найвищій точці. Це, напевно, природне відчуття моменту, координація.
— Олександр Шовковський відомий як майстер відбиття пенальті. Наскільки часто він відпрацьовував цей елемент під час тренувань?
— Окремих тренувань з пробиття пенальті у нас не було. Іноді між ігровими вправами могли пробити 11-метрові, але щоб систематично — такого не було. Хіба що перед кубковими матчами, коли існувала ймовірність серії пенальті, тоді цей елемент додавали до тренувального процесу.
— Ви застали Леоненка в команді?
— Так, довелося трохи пограти з ним. Потім у нього була травма, він займався індивідуально. А коли повернувся Лобановський, він зробив ставку на інших виконавців.
— Від Леоненка всім перепадало?
— Леоненко — доброзичлива людина й сильний футболіст. Фізично дуже розвинений. Коли вперше побачив його у бані, був здивувався: не бачив, щоб він займався у тренажерному залі, але прес у нього — ідеальний. Звідки? Напевно, така генетика.
— Майже кожному він давав прізвисько. Вам також?
— Ні, він звертався до мене по імені. Агресії за ним я не помічав. Навпаки — добрий, усміхнений, балагур і жартівник.
Хто з динамівців найкраще грав у більярд? Один із них — володар «Золотого м’яча»
— Чи бачили ви Лобановського усміхненим?
— З виразу обличчя Лобановського важко було зрозуміти, задоволений він чи ні. Можна було здогадатися про його настрій хіба по тембру голосу. Зовні він майже не проявляв емоцій.
Пригадую, одного разу у нас був розбір двосторонньої гри. Переглядали відео. Лобановський звернув увагу на епізод — чи то штрафний, чи то кутовий. І питає: «Хто персонально мав грати з Федоровим?» І тут хтось із гравців (Дмитро Михайленко, — прим. ред.) жартома називає прізвища легендарної хокейної трійки — з Федоровим грали Могильний і Буре. Лобановський не втримався — усміхнувся. Це дійсно правдива історія, я це бачив на власні очі.
— За скільки днів до матчу Лобановський переводив команду на базовий режим?
— Все залежало від того, яка гра нас очікувала. Якщо матч у єврокубках випадав на середу, то вже в понеділок ми заїжджали на базу на обід. При цьому враховували, скільки ігор було до того і яке навантаження ми отримали. Іноді, якщо матч чемпіонату був у суботу, одразу після гри їхали на базу для відновлення. Вже звечора — ванни, масаж, потім сон. У неділю — легка пробіжка, баня, знову масаж. Потім Лобановський міг нас відпустити додому, а вже у понеділок усі знову збиралися на базі.
— Як проводили вільний час на базі після тренувань?
— Одні — за більярдом, інші грали у теніс, доміно чи карти.
— Хто найкраще грав у більярд?
— Кажуть, Іван Яремчук добре грав у більярд, хоча не з нашого покоління. А з нашого — Шевченко і Белькевич.
— А у що грали ви?
— У настільний теніс разом з Андрієм Гусіним.
«Міг поміняти 100 доларів у казино і грати годину, щоб отримати адреналін»
— Ви азартна людина?
— Скажімо так, люблю гру. На базі грав у теніс, більярд, карти.
— У карти більше вигравали чи програвали?
— Ми не ставили за мету заробити на цьому гроші. Грали, щоб просто провести час. Чи грав я в карти у казино? Так, міг обміняти фішки на 100 доларів і грати, наприклад, годину, щоб отримати адреналін. Для мене цього було достатньо. Більше грав у карти, чим рулетку. Звичайно, хотілося виграти.
— Скільки найбільше ви вигравали в казино?
— Сто доларів. Я міняв на фішки по одному чи по п’ять баксів. Грав у Блекджек або 21. Коли вже йшов і міняв їх назад, іноді виходило більше — виграш становив 100 чи 150 доларів.
— Чи робили ви ставки на футбольні матчі?
— Ні, ніколи. У нас в командах таке практикувалося. Могли ставити на рахунок матчу, скажімо, по 100 гривень. Але я завжди пасував. Був стороннім спостерігачем.
— Ви застали часи, коли в «Динамо» почали з’являтися легіонери, причому не лише з близького зарубіжжя? Як до цього ставився Лобановський?
— Часи змінювалися. Лобановський, як мудра людина, думаю, зумів підлаштуватися. Ніяких бар’єрів між нами та з легіонерами не було. Хіба що, наприклад, румуни більше трималися разом — це нормально. Кожен знаходив собі друзів за мовою або спільними інтересами. Я певний час жив на базі разом із Гіоане, ми й досі спілкуємося. Нечасто, але контакт підтримую і з Деметрадзе.
Як відреагував Лобановський, коли побачив, що всі футболісти поголилися перед матчем із «Манчестер Юнайтед»? «Питання не у волоссі»
— Опишіть відчуття, коли стоїш у центрі поля і звучіть гімн Ліги чемпіонів?
— Ці відчуття важко передати словами. Мабуть, кожен футболіст мріє про це. Перед тобою заповнені трибуни, і все це — як грандіозний спектакль. У цей момент ти розумієш, що мрія здійснилася, ти — частина найкращого клубного турніру у світі. Емоції просто б’ють через край.
— У Лізі чемпіонів вам довелося грати на багатьох легендарних аренах. Який стадіон справив на вас найбільше враження?
— Культура вболівання на кожному стадіоні різна. Англійці — підтримують команду піснями й гаслами від першої до останньої хвилини. Іспанці, в цьому плані менш емоційні. Найбільше враження на мене справив стадіон в «Реала» — «Сантьяго Бернабеу». Він побудований так, що гул трибун не розсіюється, а наче зависає всередині чаші стадіону. Цей рев, підсилений близькістю трибун тиснув на суперників, а своїх, навпаки, підганяв вперед.
— Хто з тих футболістів, кого ви зустрічали на полі вас найбільше вразив?
— Коли ми грали з «Ювентусом» матч-відповідь, найбільше вразив мене Зідан. Він роздавав передачі направо і наліво, зробив три гольові паси. Зідан робив усе так легко і невимушено, що важко було усвідомити таку майстерність.
— Чи можна сказати, що матч із лондонським «Арсеналом» у Києві був для вас найяскравішим?
— Проти «Арсеналу» я відіграв увесь матч. Заробив штрафний, Лужний подав, а Головко головою забив другий гол. Добре пам’ятаю, що грали ми за дуже неприємної погоди — дощ, багнюка. Після матчу наші білі футболки повністю забруднилися.
Пригадую слова Лобановського: «По футболці після матчу одразу видно, хто працював на полі, а хто — ні».
Пізніше ми грали проти «Панатінаїкоса». Пізня осінь, але в Києві панувала справжня зима — сніг, мороз. Ми вийшли на поле, в підштаниках під ігровими трусами, а греки, крім воротаря, — без них. Перший тайм ми програли — 0:1. У перерві першими словами Лобановського були: «Ану, швидко зняли всі підштаники!» А потім додав: «Що це таке? Команда з півдня приїхала — і грає без підштаників, а ви, місцеві, понадягалися».
Ось так Лобановський нам кинув посил, в якому було мало про гру, про тактику, але цього вистачило. Ми вийшли після перерви, забили два м’ячі й перемогли. Для нас Лобановський був більше, ніж просто тренер. Це був і психолог, і педагог, і наставник. Він тонко відчував футболістів, їхній стан і атмосферу в команді.
— Як виникла ідея поголитися наголо перед домашньою грою з «Манчестер Юнайтед»? Ви теж це зробили?
— Так, звісно, поголився разом з усіма. (Посміхається). Результати в нас тоді були не надто втішними (програли перший матч групового етапу Ліги чемпіонів ПСВ — 1:2, а через три дні вилетіли з Кубка України, поступавшись у серії пенальті першоліговому Спартаку із Сум — 2:4, — прим. ред.). Зібралися разом, і хтось мимохіть каже: «Давайте щось змінимо, може, підстрижемося?» А інший жартома додав: «Наголо». (Посміхається).
— І яка була реакція? Чи підтримали всі ідею?
— Не всі були за. Дехто висловлювався проти. Не хочу називати імен, але були такі хто казав: «Ви уявляєте мене без волосся?». По-моєму, хтось сказав: давайте не зовсім під нуль, залишимо хоча б сантиметр.
— Разом голилися чи кожен окремо?
— Всі голилися в одному місці, але не водночас. Хтось першим пішов, а потім телефонував іншим: «Під’їжджайте сюди, майстер чекає, інструмент готовий».
— Як на це відреагував Лобановський?
— Стримано. Побачивши нас поголеними він сказав: «Не думайте, що тепер ви почнете грати краще. Питання не у волоссі, а у вашому ставленні до футболу».
— Чи є у вас бажання в майбутньому попрацювати головним тренером якогось клубу?
— На даному етапі я є спортивним директором футбольного клубу Другої ліги. Для мене це новий виклик, адже це теж футбол, але з набагато ширшим функціоналом, ніж у тренера.
— Про що ви мрієте?
— Найбільше зараз хочу, щоб війна якнайшвидше закінчилася нашою перемогою, і настав довгоочікуваний мир. Щоб усі родини, розділені війною, змогли зібратися разом, за одним столом. Саме про це я мрію найбільше.
Олександр Петров
