Вместо национальной команды у нас — «сборная»

Є така річ, як національна традиція. У футболі наша національна традиція є поки що стовідсотково радянською. І ось чому.

У цивілізованих країнах існує два види футбольних команд — клубні й національні. Перші захищають честь своїх клубів та своїх уболівальників. Італійці, наприклад, здивуються, коли хтось скаже, що туринський «Ювентус» захищає честь Італії. Тому що переважна більшість італійців «Ювентус» ненавидить, бо він є суперником їхніх улюблених команд. Вся Італія вболіває за національну команду, яка не ототожнюється з будь-яким клубом. Нехай навіть його футболісти в повному складі гратимуть за неї.

В Україні поки що навпаки. Клубів немає, а замість національної команди маємо «збірну». Слово «збірна» (російською — «сборная») є винятково радянським і не має аналога в мовах народів світу. І несе це слово абсолютно інший зміст. Збірна — це команда футболістів, які грають «за страну». У гравців збірної СРСР не було національності. Точніше, у кожного була своя. Саме тому після розпаду Союзу радянські футболісти були готові грати за кого завгодно — хоч за Білорусь, хоч за Молдову, хоч за Азербайджан. Яка різниця? Точніше, «какая разница» — все одно «все говорят по-русски».

Звідси й намагання пострадянських «збірних» за першої нагоди «підсилитися» гравцями інших колишніх союзних республік. Говорити у футбольній збірній про національну гідність — все одно що грати глухому твори Бетховена. Якщо простіше — досвід «підстав», за допомогою яких досягали результатів у спорті СРСР, нікуди не подівся. І це не просто поганий досвід — це руйнує навіть ті невеликі залишки моралі, що залишились у нашому футболі.

Провали на міжнародних змаганнях були у всіх провідних футбольних країн, до яких я продовжую відносити Україну. Після них зазвичай змінювали керівників федерацій, тренерів національних команд. Часто — на іноземних. Вживали заходів, аби у розпорядженні цих тренерів було якнайбільше майстерних футболістів. Задля цього удосконалювали структуру футболу, клубів, методики підготовки дітей. Часто це давало результати, але суперники теж не дрімали. І таким чином світовий футбол рухався вперед.

Чи може Україна піти цим шляхом, чи є для цього відповідний потенціал? Упевнений, що маємо його більше ніж досить. І не треба посилатися на зникнення у нашій країні масового футболу. Прикро, ясна річ, що дітей, які грають у нього в дворі, стає щораз менше. А згодом і зовсім не буде. Але прямого зв’язку між масовістю футболу у країні та міжнародними успіхами національної команди не існує. Мільйони дітей, які ганяють м’яч, не гарантують, що із них виростуть нові Пеле чи Беккенбауери. Бо в успіху є дві складові — наявність національної футбольної школи та народження унікальних талантів. Коли десь вони збігаються — національна команда стає чемпіоном світу. Коли ні — виграють або за рахунок школи, або за рахунок геніїв.

Українці генетично — футбольна нація. І навіть масове пияцтво останніх десятиліть не завадить народженню нових і нових поколінь дітей, здібних до футболу. Цього немає у тих же індійців чи китайців. У нас — є. Залишається небагато — дати здібним дітям вирости футболістами.

Скільки себе пам’ятаю — усе робилося навпаки. Вигуки тренера «не выдумывай», «по линии», «назад», «проще», «ближнему» досі стоять у вухах, хоча його давно вже немає серед нас. Наші тренери завжди вибирали тих, хто давав миттєвий результат. Тому хлопчина, який зумів пробитися крізь сито юнацького футболу в дорослий і показує, окрім біганини, ще й техніку, — справді великий талант. Залишається зібрати ці таланти в національну команду.

Проблема в тому, що у сучасному українському футболі чи не за кожним юним спортсменом, який навчився хоча б елементарному, вже стоять його батьки, тренери, керівники клубів та агенти. І всі хочуть отримати від таланту все й одразу. Можуть відвезти у 17 років за кордон, можуть усіма правдами і неправдами влаштувати у «Шахтар» чи «Динамо», можуть навіть до юнацької збірної пропхнути. Бо ж тренери на усіх рівнях — живі люди. І небагаті. Плюс власники клубів, яким за певних навичок можна «впарити» юного гравця за непогані гроші. Власник вимагає від тренера ставити «таланта», а тренер не хоче проблем.

Найбільш кричущий приклад — Олександр Зінченко. До жовтня 2015-го про нього знали його батьки, тренери і агент. Аж раптом хлопець виходить за основний склад національної команди України у вирішальному матчі європейського відбору проти Іспанії. Нехай і на кілька хвилин. Цей футболіст ніколи ніде й нічого не показав. Але спритність агентів і «футбольних людей» призвела до того, що лише тепер усі починають розуміти — їм підсунули «туфту». Однак публічно зізнатися бояться. А футболіст і його агенти тим часом «косять гроші» на контрактах із клубами, які не знають, як по­збутися цього скарбу. Таких прикладів — десятки.

На жаль, сьогодні у нас немає авторитетних футбольних тренерів, які здатні самі знаходити здібних гравців, не користуючись сторонніми порадами і не шукаючи власної вигоди. Саме тому в національній команді завжди є кілька «лівих пасажирів», як кажуть футболісти. Та й не національна це команда, а «збірна». Між цими термінами — велика різниця. І поки команда України не стане національною — годі чекати успіхів. І жодні «підстави» у вигляді натуралізованих іноземців посереднього рівня їй не допоможуть.

Микола НЕСЕНЮК