Мы — не американцы. И даже не европейцы…

Періодично виникає дискусія з приводу — чому «у них» люди ходять на футбол та інші спортивні змагання, а у нас не ходять. Пропоную мою версію. Хто матиме терпіння, той дочитає цей лонгрід.

Почнемо із Північної Америки, яку нам ставлять у приклад і за якою стогнуть окремі вітчизняні журналісти. Структура спорту США та Канади має дві окремі гілки — студентський спорт і спорт професійний.

Студентський спорт там справді студентський. В американському університеті спортсмен має усі умови для розвитку — тренувальну базу, форму, харчування, стипендію. Плюс — безплатне навчання. Чого спортсмен не може — одержувати гроші за виступи у змаганнях та отримати диплом «задурно». Хочеш грошей — йди у професіонали. Хочеш диплом — здавай іспити на загальних засадах. Як наслідок — найкращі спортсмени-студенти ніколи не отримують диплома, зате стають професіоналами. Змагання студентів збирають величезну аудиторію — американський баскетбольний фінал відомий на увесь світ. Там уболівають «за своїх» але не зовсім по-справжньому — приблизно як батьки уболівають за виступи дітей — аби здорові були.

Професійний спорт у Північній Америці — це чистий бізнес без усякої лірики. Бейсбол, баскетбол, американський футбол та хокей придумали в Америці. І правила змагань із цих видів змінюють постійно заради видовищності. А вже потім ці правила змінює увесь інший світ. У тому ж баскетболі упродовж мого життя змінилося практично усе — це зовсім інша гра, ніж та, що була півстоліття назад. Грати у такий баскетбол чи хокей самим неможливо — потрібна купа арбітрів. Тому у них існують спрощені правила для гри у своє задоволення. Сам бачив на їхньому пляжі гру у «американський футбол» за спрощеними правилами і за участю жінок.

У Америці не буває професійного спорту без глядачів. Тому що тоді це — не бізнес. І тому усі професійні ліги побудовані там по бізнесу із драфтами та іншими примочками аби створювати інтригу у кожній грі. Похід на матч у них схожий на похід на рок-концерт. Усі знають що і коли кричати, які сувеніри купувати, що їсти і пити. Технологія залучення людей на стадіони там відпрацьована ще сто років тому. Коли США отримали фінальний турнір футбольного Кубку світу 1994 року, усі дивувались — там же футбол не популярний. Американці ж відповіли— це наші проблеми. Як наслідок, саме після 1994 року у футболі з’явились постійні номери і прізвища гравців на футболках, а судді почали виходити на поле не лише у чорному. Ну а трибуни у США 1994 року на відміну від Італії 1990-го були забиті вщерть.

Чи означає це все, що Європі слід просто запозичити американський досвід і матимемо процвітаючий спортивний бізнес?

На жаль, а може, і на щастя це неможливо. Спроби створити європейську футбольну суперлігу провалилися, хоча про це говорять вже майже тридцять років. Причина проста — у Європі вже є свої футбольні ліги які ніхто не дасть зруйнувати. Футбольним клубам «старої Європи» вже по сто з гаком років. Тож їх не перенести із міста в місто і не перейменувати на «биків» чи «пінгвінів», як це роблять в Америці. Британець усе життя буде вболівати за свій «Чарльтон» чи «Абердін» і ні за які коврижки не вболіватиме за розбагатілих сусідів. Так само у італійському Турині місцеві досі масово уболівають за «Торіно» попри шалені успіхи і купу трофеїв «Ювентуса». Американці би не заморочувались і зробили який-небудь «Торіно Юнайтед». Із італійцями не вийде.

Та й правила футболу, на відміну від хокею та баскетболу, залишаються практично такими ж, як сто років тому. У футбол можна грати у селі — досить поля, мяча, двох команд і арбітра. І гратимуть вони за тими ж правилами, що й у фіналі кубку світу! У американському спорті це неможливо!

Не можна сказати, що європейці нічому у Америки не вчаться. Все найкраще із заокеанського досвіду уже впроваджене у чемпіонатах Англії та Німеччини. Їх наздоганяють інші «великі» чемпіонати — Іспанії, Франції, Італії. У перспективі ці ліги і будуть найсильнішими. А суперліги ніякої не буде. І драфтів теж. Одна із причин — відсутність студентського спорту у американському варіанті. Нічого — прорвуться. Чемпіонат Англії не став менш цікавим від того, що у кілька клубів завели шалені гроші. Там кожен може виграти у кожного, а про договірні матчі вже давно забули — невигідно. Те ж саме буде рано чи пізно у наскрізь мафіозній Італії.

А що ми? Найперше — у нас ніколи не було справжніх спортивних клубів. Точніше були, але їх ліквідували більшовики у двадцяті роки минулого століття. Ні ми, ні наші батьки чи діди не могли обирати, за яку команду уболівати — все вирішувала партія! Скажімо, вирішила партія, що у Києві буде лише одна команда — так воно і сталося. Хоча могло бути і дві, і три, і більше, як у Москві.

Але навіть за таких умов народ попервах ходив на стадіон. Причини були дві. Перша — у містах до середини шістдесятих народ жив у бараках та комуналках мінімум по троє-четверо у кімнаті. Тому люди йшли на вулицю. А там кіно-театр-стадіон. Шістдесят рокі в тому похід на футбол був дешевою і доступною розвагою — можна було піти хоч родиною, хоч компанією, хоч із дівчиною... Плюс чемпіонат проходив з травня до жовтня, тож на трибунах було тепло і затишно. А коли дощ — просто брали парасольки. Друга причина — стадіон був єдиним місцем, де можна було бути проти. Бо усюди — від школи до університету, від бані до заводу — усі були «за»! Хто не був — той сидів у тюрмі. І лише на стадіоні можна було уболівати за Київ проти Москви. Причому відкрито і голосно! Лише про футбол можна було відкрито сперечатись, навіть у офіційній пресі!

Був лише один недолік — спортсмени, усі без винятку, були «підставами». Рахувалися студентами, робітниками, викладачами, військовими. Одержували зарплати та стипендії. Але не працювали і не вчилися. Від того, чи є люди на стадіоні, ті ж футболісти нічого не мали. Спорт взагалі і футбол зокрема «совєтская власть» дарувала народу. А народ, який у шістдесяті роки почав розселятися у окремі квартири із телевізорами, потроху припиняв ходити на стадіон. Вже у сімдесяті-вісімдесяті у Києві повний стадіон збирався лише кілька разів на рік — на єврокубки, на збірну СРСР, коли та грала у Києві, та на одну-дві гри чемпіонату.

Усе це ми маємо і тепер. Лише футбол людям «дарує» не партія, а «президенти клубів». Клубних традицій, як у Європі, у нас ніколи не було і не могло бути. А насадити їх штучно неможливо — «Шахтар» вам у приклад. Тому ані американський, ані європейський досвід нам не допоможуть. Ми втратили сто років. І це погано. Але ми можемо розпочати все з нуля, врахувавши досвід Європи та Америки! І це добре. Упевнений, якщо нашим футболом займуться професіонали, і працюватимуть хоча би так, як менеджери Макдональдса, шлях до потужної футбольної ліги та повних трибун не займе багато часу. Я сподіваюся до цього дожити.

Микола Несенюк, Facebook