Праздник для чужих

20 років тому «Динамо» перемогло «Барселону» — 3:0. Я закінчив свій звіт про цей матч приблизно такими словами: «Переможена «Барселона» за кілька годин повернулася на батьківщину, де свято великого футболу не закінчується ніколи і де прикра поразка в Києві забудеться, як дрібний епізод. А 100 тисяч українців, відсвяткувавши на трибунах перемогу «Динамо», роз’їхалися по своїх містечках і селах із розбитими дорогами й неосвітленими вулицями, аби ще багато років згадувати нечуване футбольне свято, на якому вони побували».

Так воно, на жаль, і сталося. Великі футбольні свята ми, як і 20 років тому, бачимо лише по телевізору. А в нас ці свята, коли і трапляються, то для чужих. Так було 2012-го, коли ми влаштували Європі розкішний фінал, із якого наша національна команда вилетіла на першій же стадії. Так буде й у травні 2018 року, коли ми влаштуємо для тієї ж Європи фінал Ліги чемпіонів.

Скажете, що фінал такого турніру — це величезна честь і незабутнє свято? А хто сперечається? Я про інше. Про те, що таке свято у нас чомусь буває раз на п’ять років і то не для нас — ми лише гостинні господарі, яким милостиво дозволять подивитися на все це збоку. А у тій же Іспанії, як і 20 років тому, футбольне свято відбувається щотижня й не закінчується ніколи. За два десятиліття з часу тої пам’ятної для нас київської поразки футбольний клуб «Барселона» здобув купу національних і міжнародних трофеїв і довів свій грошовий обіг до мільярда євро на рік. А чого досягли ми після тої «історичної» перемоги? Так само сидимо по своїх містечках і селах і дивимося на чужі футбольні свята по телевізору.

Щось не так пішло в нашому футболі після тої гучної перемоги над «Барселоною». Кудись не туди нас повели, чи ми пішли самі. Великий футбол і досі буває у нас лише тоді, коли приїжджають закордонні суперклуби. А в нашому футболі замість свята щораз більше бруду і скандалів на тлі порожніх трибун. Залишається чекати фіналу Ліги чемпіонів у Києві. Не за себе, то хоч за людей порадіємо.

Микола Несенюк