Как Ефим Школьников преподнес урок футбольным «аграриям»

Нині серед власників українських футбольних команд стає все більше «аграрних баронів». Вони періодично прагнуть вивести свої сільські команди на найвищу орбіту. Варто згадати, що таке в нас уже було у 1970— 1980 роках. Звісно, із поправкою на «розвинутий» соціалізм, за якого це все відбувалося.

За часів СРСР у футболі, як і тепер, чи не головним чинником були гроші. Де платили більше, туди і прагнули «радянські футболісти-аматори». Зарплати в «командах майстрів» футболісти отримували відносно невеликі. Тож «приманкою» для гравців довгий час були безплатні квартири, автомобілі без черги та зарубіжні поїздки. Саме цим спокушали футболістів команди, які прагнули високих результатів. Ресурсами керувало місцеве начальство. Воно розподіляло квартири, машини й надавало інші преференції. Лише з готівкою були проблеми. Гравцям, окрім зарплатні, могли платити лише преміальні, розмір яких був обмежений. Можна було іще фіктивно влаштувати футболіста на роботу шахтарем, будівельником, слюсарем. Але це вже межувало зі злочином, на що тоді далеко не кожен міг наважитися.

В Україні все ­змінилося на початку 1970-х, за часів Брежнєва. Контроль послабшав, повсюди процвітали приписки. Особливо це стосувалося колгоспів, які або розвалювалися і зубожіли, або ставали приватними господарствами підприємливих керівників. У південних областях, де згідно зі звітами, збирали високі врожаї зернових, голови колгоспів розпоряджалися на свій розсуд шаленими, як на ті часи, грошима. Залишалося лише «підсадити» такого голову на футбол. Це і зробив на початку 1970-х років Володимир Ємець. Він на базі одного з колгоспів Нікопольського району Дніпропетровської області створив футбольну команду «Колос». Від інших ця команда відрізнялася космічними, як на ті часи, зарплатами для футболістів, що виплачували «чорними» грошима.

Незабаром сільська команда «Колос» виступала в райцентрі, замінивши місцевий «Трубник». Гравці зліталися до Ємця звідусіль, як мухи до меду. Як наслідок — його «Колос» за кілька років пройшов шлях від чемпіонату району до другої союзної ліги, а потім і до першої. Вийти до вищої ліги не дав «Дніпро», куди Ємця із його «досвідом» запросило з Нікополя тодішнє обласне керівництво. І невдовзі, 1983 року, «Дніпро» став чемпіоном СРСР — методів проти шалених грошей, які платили не лише гравцям, а, як подейкували, ще й суперникам та арбітрам, ні в кого тоді не було. Метод знайшов Юхим Школьников.

Після того, як Ємець із його «Колосом» виграв другу лігу — фактично чемпіонат України, цим досвідом вирішили скористатися в Павлоградському районі тієї ж Дніпропетровської області.

Там у селі Межиріч теж був голова колгоспу, який любив футбол і не знав, куди подіти гроші. Вже за рік після того, як нікопольський «Колос» 1979-го вийшов до першої союзної ліги, першість України серед колективів фізкультури — тодішні аматори — виграв інший «Колос» із Павлограда. І майже одразу став штурмувати другу лігу. Звісно, футболісти в команді були не сільські — як колись до Нікополя, до Павлограда зліталися гравці звідусіль.

Виграти тодішню другу лігу було непросто. Після 1979 року союзне футбольне начальство зачинило перед українськими командами шлях до першої ліги, змусивши чемпіона України грати додатковий турнір із двома переможцями зон із Росії та Казахстану, де арбітри не випускали українців із власної половини поля. Тож в українській зоні щороку додавалося по команді й у 1980‑ті довелося розбивати її на дві підгрупи по 14 команд.

Але це не зупинило павлоградський «Колос», який щороку ставав сильнішим. Розпочавши із 10-го місця ­1981-го, команда за рік була третьою, а ще за рік — другою. Тож 1984-й мав стати тріумфом павлоградців. Грошей для цього не шкодували — фінальний турнір «Колос» пролетів як на крилах, обійшовши на фініші миколаївський «Суднобудівник» лише за кількістю перемог. Цей чинник тоді був вирішальним у разі рівності очок. Третьою фінішувала вінницька «Нива», яку тренував Юхим Школьников. Він врешті зупинив «павлоградську мрію».

Тоді, як і багато років потім аж до часів незалежної України, цей тренер був не лише талановитим ­футбольним фахівцем, а й одним із головних «рішал» вітчизняного футболу.

Він знав усі тонкощі футбольного господарства, всі секрети й потаємні пружини цього механізму. І саме восени 1984 року команда Школьникова теж прагнула виграти турнір другої ліги і стати чемпіоном України. Попри всі офіційні та неофіційні старання на футбольному полі зробити це не вдалося — вінницька «Нива», яка теж утримувалася на «колгоспні», але менші, ніж у Павлограді, гроші, відстала від «Колоса» та «Суднобудівника» на одне очко. І тут слідкуйте за руками. Точніше, за регламентом.

Доки у Павлограді пили лимонад і роздавали премії за перемогу, Юхим Школьников завітав до Федерації футболу Української РСР із невеликою текою з документами. У них ішлося, що команда «Суднобудівник» із Миколаєва порушила регламент у виграному матчі проти вінницької «Ниви». За Миколаїв грали не п’ятеро, як дозволялося, а шестеро футболістів старших за 25 років. Тодішній регламент другої ліги заохочував ставити до складу команд молодь, тому не лише обмежував кількість «вікових» гравців на полі до п’яти, а й зобов’язував випускати на поле щонайменше одного гравця молодших за 18 років.

Фокус був у тому, що Юхим Школьников, упіймавши суперника на навмисній або випадковій «підставі», мовчав про це до закінчення турніру й лише потім подав протест. Його задовольнили і зарахували «Суднобудівнику» поразку. Вінницька «Нива» отримала ще два очки і стала чемпіоном України.

Кажуть, що після того візиту до Федерації Юхим Школьников на певний час кудись зник і святкували у Вінниці без нього. А потім «Нива» не пройшла додатковий турнір і залишилася у другій лізі.

Щодо «Колоса» із Павлограда, то «облом» був таким сильним, що голова колгоспу-мільйонера відмовився від подальшого фінансування команди. «Колос» іще відіграв 1985 рік «на обіцянках», а потім назавжди зник із футбольного світу.

Ця історія має ­навчити нинішніх сільських ­скоробагатьків кільком речам. Перше, футбол — це не лише гроші. На ваші гроші, за які ви прагнете здобути футбольну славу, практично завжди знайдуться такі самі. Навіть більші. ­Друге — грошей не вистачатиме завжди. І рано чи пізно вам набридне їх спалювати заради примарної футбольної слави. Третє і головне — коли ви навіть витратите більше за всіх і будете близькі до успіху, завжди знайдеться хтось на зразок Юхима, а простіше кажучи Фіми, Школьникова, який за допомогою кількох ­вірно складених документів і знайомств у Федерації, відправить вас назад разом із вашими амбіціями.

Микола НЕСЕНЮК