У кожного хлопчика, який починає грати у футбол і уявляє себе в майбутньому чемпіоном світу, має бути свій футбольний кумир. Моїм був Віталій Хмельницький, який грав у нападі київського «Динамо» другої половини 60-х років минулого століття. Він не був віртуозом у роботі з м’ячем, як Мунтян, не мав такого дриблінгу, як Бишовець, такого удару, як Сабо, такої швидкості, як Пузач. Але він забивав м’ячі. Часто вирішальні. І після цього не стрибав як тепер, а тихенько йшов назад своєю характерною ходою, яку не можна було ні з ким сплутати навіть на маленькому екрані чорно-білого телевізора.
Дитинство минуло швидко, а за ним і все інше. Чемпіоном світу з футболу я не став. Навіть грати у футбол, як Віталій Хмельницький, не навчився. Зате я зустрівся з ним особисто. Це було вже на початку двотисячних — летіли разом до Баку на матч команд ветеранів. І всі три дні тієї подорожі навколо «Хмеля», як називали його друзі, завжди було весело. Причому «Хмель» не жартував навмисно і не розповідав анекдотів — він просто так розмовляв. Смішно і дотепно. Мені пояснили, що таким він був завжди — душею компанії, душею команди.
А потім я часом зустрічав його на стежинці київського парку «Дубки» — сильно накульгуючи, Віталій Хмельницький ішов пішки від станції метро «Сирець» до дитячої динамівської школи на Нивках, де працював тренером. Або навпаки — від дитячої школи до метро. Мені потрібні були чималі зусилля, щоб побачити у цій немолодій вже людині кумира мого дитинства, який забивав м’ячі, випереджаючи на мить захисників. Схожою була хіба що хода. Вона, попри хвору ногу, залишалася у Хмельницького такою ж, як і в молоді роки на футбольному полі.
З часом я зустрічав його на тій стежинці все менше, а від якогось часу взагалі не бачив. Люди казали, що Віталій Григорович дуже хворий. Тепер ми вже точно не зустрінемось. І я вже не дожену його, впізнавши здалеку по ході, і не привітаюся більше з кумиром свого дитинства — великим футболістом Віталієм Хмельницьким.
Микола НЕСЕНЮК