Діти мого покоління знали Ліверпуль не через футбол. Родом із Ліверпуля були кумири нашого покоління — легендарні «бітли», чия «заборонена» музика супроводжувала нас із магнітофонів. Згодом таким же «забороненим», а точніше, недоступним був для нас англійський футбол — про «Ліверпуль» із Кенні Далглішем ми могли у найкращому випадку лише раз на тиждень прочитати на останній сторінці «Советского спорта». Допомагали польські й чехословацькі журнали, звідки ми вирізали фото футбольних зірок. Тоді я навіть не міг уявити, що потрапити на матч «Ліверпуля» колись стане можливо, а дивитися його матчі по телевізору можна буде мало не цілодобово.
На «Енфілд Роуд» я потрапив, маючи вже за 40. Спочатку, звісно, поклонився «бітловським місцям». І лише на футболі збагнув, що усе це пов’язано. Коли направду — то окрім футболу у Ліверпулі нема куди піти. Тому, можливо, трибуни стадіону є для місцевих і театром, і концертним залом, і храмом.
На гру «Ліверпуля» варто потрапити хоча би лише заради кількох хвилин перед матчем, коли понад 30 тисяч людей хором і «на голоси» співають услід за гуртом Jerry and Pacemakers усім відому пісню 1920-х, що стала знову популярною у «бітловські» часи.
Це треба чути вживу. Треба бачити обличчя людей із південної трибуни, куди потрапити складніше, ніж у депутати нашого парламенту. Бо у Ліверпулі вболівальники справді завжди із командою, ніколи її не полишають і за це рано чи пізно отримують футбольне диво. Перед цим був «Мілан» у Стамбулі. Тепер «Барселона» у Ліверпулі. Не маю сумнівів, що це диво не останнє, оскільки команда «Ліверпуль» ніколи не залишиться сама.
Микола НЕСЕНЮК
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 29
Загрузка комментариев
