В ожидании президента-«футболиста»

Достеменно відомо: злет українського футболу до європейських та світових вершин другої половини минулого століття став можливим завдяки одній людині — Володимиру Щербицькому. Він упродовж майже тридцяти років керував Українською Радянською Соціалістичною Республікою. Спочатку як голова Ради міністрів, а потім як перший секретар Центрального комітету комуністичної партії України. Щербицький, затятий футбольний уболівальник, усіляко сприяв київському «Динамо», яке було вершиною майже мільйонної армії українських футболістів. Звісно, якби керівник Радянського Союзу ­Леонід Брежнєв любив не хокей, а футбол, усе було би не так. Але історію не перепишеш.

Саме за часів Щербицького чи не кожен місцевий керівник вважав за обов’язок сприяти футболу, аби бути на доброму рахунку в Києві. Звідси стадіони, футбольні школи та інтернати і понад три десятки неслабких «команд майстрів», кожна з яких була б серед лідерів у теперішній «прем’єр-лізі». Здавалося, що незалежність, демократія та ринкова економіка мали би вивести наш футбол на професійні європейські рейки. Але не вийшло — футбол у нас досі залежить від доброї волі того, хто може йому допомогти матеріально.

На жаль, серед очільників незалежної України «футболістом», тобто людиною, яка справді щиро любила футбол, був лише Леонід Кучма. Для всіх інших цей вид спорту був не більше, ніж ритуал. Ось і новий наш президент теж аж ніяк не «футболіст». А це значить, що український футбол і надалі триматиметься на ентузіазмі окремих бізнесменів. Це, як показав час, не дає того розквіту, який можливий за справжньої державної підтримки. І нема на це ради. Залишається ­чекати. Може, наступний президент країни буде нарешті «футболістом»?

Микола НЕСЕНЮК