Известный телекомментатор Денис Босянок высказал радикальное мнение о языке журналистики. Приводим в оригинале.
Денис Босянок— Справжній український журналіст — той, хто працює українською мовою. Тільки так. Бо той, хто працює кацапською мовою, він уже не є українським журналістом. В мене були такі викладачі на факультеті журналістики, які, слава богу, мені пояснили, наскільки важливо працювати і жити рідною мовою. Бо я не розумію, як можна видавати себе за українського журналіста й працювати на іншій мові. Це вже не українська журналістика для мене.
— Російською розмовляє половина українців. Для них ця мова рідна.
— Так сталось, на жаль. Країну зґвалтували так, що забули українську мову. Це біда, трагедія цієї країни. Так, в мене мама була російськомовна. Але десь зі вступу на журфак я відмовився від російської в спілкуванні. Хоча я і до того не розмовляв чистою російською. Мало хто взагалі нею розмовляє правильно.
Мене дуже перевернув мій рідний факультет журналістики. Тим більше, я виріс на півдні України, де з українською біда. Там мало етнічних українців. Хоча мама спочатку обурювалась моєму вибору. В свідоцтві у мене вказана національність «русский», а я потім в паспорті і військовому квитку написав, що я українець. Мама тоді була дуже обурена та здивована: «Як так? В тебе ж взагалі немає української крові?». Але це ж мама — вона завжди підтримує. Вона мене зрозуміла.
— Що саме відбувалось на журфаці, що вас так змінило?
— Люди, які викладали там — це був удар по голові після середньої школи. Хоча я і в останній класах середньої школи достатньо багато читав київських газет і ставав правим патріотом. Але справжнім став на рідному факультеті журналістики.
Там такий рівень викладачів високий, що я впевнений — мало ще де такі є. Дай боже їм здоров’я. Наприклад, Олександр Данилович Пономарів. Коли ти знайомишся з людиною, буваєш на її лекціях, то все розумієш. Нам розповідали про іншу українську мову. Це взагалі для мене, людини, яка приїхала з півдня України в Київ, було відкриттям величезним — те, що був інший правопис, що його просто знищували.
Ми ж не вивчали в школі авторів, які писали про справжню історію цього народу, його боротьбу. А це все для мене було проривом. Зараз це все читають в шкільній програмі, а я почав читати в 17 років на першому курсі, відкрив багато імен для себе. На півдні їх не було, я їх і не знав. Їх дуже багато — всі ті, які постраждали за слово. Розстріляне відродження, наприклад.
Бог послав реально таких викладачів, які мене втюрили в цю українську мову. Рівень вчителів середньої школи не дозволяв з такою глибиною та з такою пристрастю захопитись рідним словом. І я зрозумів, що це не просто моя мова, а що це найкраща мова у світі. Вона просто неперевершена. Зрештою, і оточення мене сформувало, хоч і не головним чином. В мене були чудові однокурсники і викладачі, тому я щаслива людина.
— Швидше за все, ви є прихильником останнього закону про українську мову та українізацію ЗМІ зокрема, так?
— Я давній прихильник правопису 1928 року. В мене були навіть конфлікти на УТ-1 через те, що я його почав втілювати в роботі. Зараз його втілили лише на 50%. І то, це так обурює людей, які не розмовляють українською і вважають, що це дискримінація.
А як по-іншому має бути? Чому на 30-му році незалежності до цих пір не ухвалений академічний словник української мови, не повернуто правопис 1928 року. Я це просто не розумію. Звісно, все має бути українською мовою. Якщо хочеш іншою мовою працювати, то їдь в іншу країну, будь ласка. Грубо кажучи, я прихильник радикальної українізації.
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
Читать все комментарии (59)