Футбольные болельщики победили советскую власть

Футбольна історія, так само, як історія взагалі, пишеться таким чином, аби одні імена та факти залишити, а інші приховати або взагалі зробити так, ніби нічого й не було. Ця історія унікальна з тієї причини, що такого в нашому колишньому та нинішньому футболі не було ані до, ані після. Що суперечить одвічній версії детективів, про те, що все, що не трапляється, вже колись десь було. Слід лише згадати.

Мова піде про найкращого футболіста минулого століття в нашій колишній країні — Радянському Союзі. Мені довелося бачити гру цього футболіста по телевізору, коли я вчився у школі. І хоч я був і залишаюсь досі затятим уболівальником київського «Динамо», маю визнати, що у нас такого гравця не було.

Йому було приблизно тридцять років — похилий вік для футболіста як на ті часи. Футбольним полем він здебільшого ходив пішки, лише зрідка прискорюючись у потрібний момент. У футболі 1960-х це було нормально — про нинішні швидкості тоді ніхто й гадки не мав. Він був лисий і грав здебільшого у білій формі, яка робила його на маленькому чорно-білому екрані смішним товстунчиком. Цей товстунчик видавав такі передачі, про які Зінедін Зідан чи Андреа Пірло можуть лише бачити сни. Причому віддавав часом п’ятою, дивлячись у інший бік. У мене, малого, це викликало страшне роздратування — він же грав не за наших. Навіть коли він, виступаючи за збірну СРСР, віддавав ці свої передачі молодому киянину Анатолієві Бишовцю, якого ми оцінювали набагато вище.

На моє щастя, на стадіоні нашого міста, як і в інших містах тодішнього Союзу, щодня збиралися вболівальники, які годинами говорили про футбол і не лише. А що було робити? Інтернету тоді не було, в газетах правди майже не писали. Влада ці зібрання не розганяла, хоча могла би. Як мені потім пояснили, ці навколофутбольні балачки допомагали «органам» виявляти «неблагонадійних громадян», які вголос казали те, про що знали всі. Там я і почув уперше цю історію. Оскільки все, тоді почуте, потім підтвердилося документально, передаю цю розповідь у первинному вигляді. Розповів її викладач французької мови, якого доля занесла до нас із Москви.

Героєм розповіді був Едуард Стрельцов, про якого в Україні знали не багато, та й тепер — не більше. Цей футболіст у 18 років став основним нападником збірної СРСР, що тоді входила до числа найсильніших у світі. Грав він за московську команду «Торпедо», яка представляла автозавод імені Сталіна.

Попри бідкання ветеранів футболу, що, мовляв, вони колись і не мріяли про мільйонні заробітки їхніх сучасних колег, і в ті часи футболісти були чи не найбагатшими серед решти населення. Та коли генералу чи професору, аби мати розкішну квартиру, автомашину, дачу та щодня ходити до ресторану, слід було пройти 20-30 років кар’єри, то футболісти отримували це все у 20-25 років. І тому гуляли вони на повну. Про гулянки футболістів ходили тоді най­неймовірніші чутки. І головним героєм цих чуток став на певний період молодий футболіст Едуард Стрельцов. Він чи не щодня, як тепер кажуть, «запалював» у московських ресторанах, посилаючи усіх подалі — зокрема тренерів та інших «старших товаришів». Ніхто не міг йому заперечити — на футбольному полі «Стрілець» навіть після найсильніших гулянок усе одно був сильніший за всіх.

Це були хрущовські часи — «відлига», коли стало можна все, чого не дозволялося за Сталіна. Чого тепер не можна — не знав тоді ніхто. Не знав про це і 20-річний Стрельцов, який улітку 1958-го замість поїздки на Кубок світу у Швецію, поїхав до тюрми, засуджений за зґвалтування. Про це згадують усі, хто пише про Стрельцова. Хоча головний епізод його життя, як на мене, був попереду.

Отож, молодий футболіст понад п’ять років провів у «зоні», де, за свідченнями численних очевидців, не поневірявся, попри «позорную» 117-ту статтю, за якою відбував покарання. Занадто велика була його футбольна слава. Тому роки ув’язнення Едуард Стрельцов провів здебільшого у компанії «паханів», які вважали знайомство з ним за честь. Едік і до тюрми пив і палив «по-чорному», а вже після неї взагалі не просихав, випалюючи на додачу кілька пачок цигарок на день.

Відпущений із тюрми достроково, Едуард Стрельцов отримав довічну заборону грати за «команди майстрів» — тобто займатися футболом професійно. Добрі люди влаштували його на той самий завод, якому належала команда «Торпедо». У цеху, де він рахувався робітником, колишній футболіст переважно розповідав про своє життя. Наряди йому «закривали» автоматично — ну хто ж примушуватиме самого Стрельцова гайки крутити?

Ось тоді й розпочалися, як на мене, найцікавіші події. Як вже зазначалося, від футболу Стрельцова відсторонили раз і назавжди — ґвалтівник із незнятою судимістю не міг бути «радянським спортсменом». Але ті, хто заборонив Стрельцо­ву бути футболістом, не врахували, що на заводі, який вже був не «імені Сталіна», проходили спортивні змагання між цехами та дільницями.

Попервах нікому і на думку не спадало залучати «великого Стрельцова» до ігор у футбол між заводським цехами. Та якось він сам, виплюнувши недопалок, попросив випустити його на поле. Після п’яти років тюрми, лісоповалів і «чіфіря», це вже не був той Стрельцов, якого пам’ятали вболівальники. Але на рівні цеху він був суперзіркою. Розголос про те, що за такий-то цех грає у футбол сам Едуард Стрельцов, розлетівся заводом миттєво. У дні матчів на першість заводу, на які до того ходили як на українську «прем’єр-лігу» лише друзі та знайомі гравців, почала збиратися публіка. За якийсь час місця вже слід було займати заздалегідь. Коли ж про те, що Стрельцов грає у футбол, довідалися за межами заводу, почалося неймовірне. На ігри заводського чемпіонату за участю Стрельцова стало неможливо потрапити. Навіть перенесення матчів на головний заводський стадіон не допомогло. На ігри аматорської команди зі Стрельцовим у складі приходило більше людей, ніж на матчі команди «Торпедо», яка йшла на першому місці в чемпіонаті Радянського Союзу.

Цілком очевидно, що це був «непорядок». Народ масово відмовлявся ходити туди, куди треба, а ходив туди, куди хотів. І що було робити начальству? Заборонити Стрельцову грати за свій цех? На якій підставі? Заборонити глядачам відвідувати матчі цехової команди? Теж немає причин.

Це був 1964 рік, коли в СРСР стався неврожай і за хлібом стояли черги. Народ, якому за три роки до того був обіцяний комунізм, був на межі голоду. А тут іще тисячі людей несанкціоновано збираються подивитися, як грає у футбол проклятий усіма радянськими засобами інформації «ґвалтівник» Стрельцов.

У вересні того року зняли Хрущова. І почали виправляти всі його «помилки», починаючи з кукурудзи й закінчуючи футболом. Едуарду Стрельцову дозволили грати за «Торпедо». Не було жодних пояснень — ніби так було і треба, ніби гравець збірної СРСР просто так не грав у футбол майже сім років. Не писати ж було, що його повернули на вимогу вболівальників. Тоді народ почне і чогось більшого вимагати.

Вже наступного року він привів московське «Торпедо» до звання чемпіона країни, ставши найкращим бомбардиром команди. Пізніше Стрельцова повернули до збірної СРСР. І нарешті 1969-го його визнали найкращим футболістом Радянського Союзу. Гравця, який усе життя злісно «порушував спортивний режим», а «тренувальні збори» сім років проводив на лісоповалі та в заводських цехах. Значить, правда була на стороні вболівальників — Стрельцова варто було повертати. Щоб ми побачили його по телевізору. Немолодого, товстого, лисого й неповторного.

38 матчів провів Едуард Стрельцов за збірну Радянського Союзу. Забив 25 м’ячів. Олімпійський чемпіон-1956. Закінчив кар’єру 1970 року. Помер 22 липня 1990-го у 53 роки від раку легень.

Микола НЕСЕНЮК