В моих детских проблемах был виноват лично Сталин

Сталося так, що малим я практично одночасно навчився читати і грати у футбол. Тому читав усе, зокрема спорт взагалі. І постійно натрапляв на незрозумілі слова. У статтях і книжках про футбол я не одразу міг здогадатися, хто такий «бек» і що таке «корнер». Згодом з’ясувалося, що у цих моїх дитячих проблемах був винен особисто Сталін.

Футбол до нас прийшов раніше за владу більшовиків. Коли ті освоїлися й почали змінювати життя на свій розсуд, у футбол уже грали повсюди. А там, де гра, там і спеціальні терміни, що її стосуються. У футболі всі ці терміни були попервах англійські. І не лише у ньому. Так само англійською називалося все, що стосувалося тенісу, баскетболу й інших видів спорту.

Більшовикам це не подобалося. Тому в офіційній пресі голкіперів почали називати воротарями, форвардів — нападниками, рефері — суддями тощо. Але народ до цього не дуже прислуховувався й далі послуговувався поміж себе «буржуазною» термінологією. Не відставала і преса. Тим самим футбольним коментаторам по радіо було зручніше не переходити на «вітчизняну» термінологію. Коли послухати репортажі післявоєнних коментаторів, то там від тих «беків» та «корнерів» спасіння немає.

Але так тривало недовго. Причиною стали дві постанови Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу, а насправді — самого Сталіна. Перша вийшла 1947 року й дозволила нашим спортсменам вступати в міжнародні спортивні організації та брати участь в офіційних міжнародних змаганнях. До цього СРСР не був представлений на Олімпійських іграх та інших світових і континентальних турнірах. А щоб під час контактів з іноземцями «буржуазна зараза» менше впливала на радянських людей, 1949-го прийняли ще одну постанову — про боротьбу з «космополітами». Після цього можна було сісти в тюрму на 10 років за те, що дав іноземцю прикурити. А за розмову з ним — усі 25. Це стосувалося не лише спорту, а всього життя, де мало залишитися лише «наше», а «іноземне» мало зникнути назавжди. Зокрема, з мови.

Починаючи з 1949 року, в усі редакції радянських газет, журналів, радіо і телебачення, яке тоді лише зароджувалося, розіслали листи з вимогою замінити всі іноземні терміни на російські, українські, узбецькі, грузинські тощо. Робилося це швидко й досить кострубато. Так саме слово «телебачення» тоді було диким мовним покручем. Грамотно було би називати новий вид зв’язку або не по-нашому — ­телевізією, або по-нашому — дальнобаченням.

Сповна дісталося наскрізь англомовним тенісу й футболу. Відповідальні за це працівники настирливо шукали аналоги іноземним термінам. І не завжди вдало. Так у тенісі сет став грою, а гейм — партією, хоча «гейм» з англійської перекладається саме як «гра». Але теніс тоді, та й тепер, був забавою для небагатьох, на відміну від масового футболу з мільйонами гравців та десятками мільйонів уболівальників. Вони попервах не могли зрозуміти коментаторів, які миттєво почали послуговуватися «вітчизняними» термінами. Але й у них виходило далеко не все.

Саму гру у футбол тоді так і не переназвали на «ножний м’яч», хоча той же гандбол став на два десятиліття «ручним м’ячем». Все інше перейменували. Офсайд став положенням поза грою, тайм — половиною гри, гол — забитим м’ячем, корнер — кутовим ударом, пенальті — одинадцятиметровим, бек — захисником, хавбек — напівзахисником і так далі. Цікава доля терміну «інсайд», яким у ті часи називали двох із п’яти нападників — тоді у футбол грали з п’ятьма нападниками, що займали позиції поміж центральним та крайніми нападниками. Інсайдів стали називати «напівсередніми». Лівим та правим.

За правильністю термінології слідкували спеціальні люди. Тож усе було більш ніж серйозно. За того ж «інсайда» цілком можна було отримати серйозні неприємності. На щастя, і не лише для футболу, на початку 1953-го Сталін помер. Але його розпорядження, які офіційно були постановами партії чи уряду, залишалися у силі.

За рік-два стало зрозуміло, що за «космополітизм» уже не саджатимуть. Тож у пресу, радіо й телебачення почали потроху повертатися заборонені раніше слова. Тож і у футболі можна було знову називати кутовий корнером, а захисника — беком. Але так не сталося. Бо за роки заборони частина неанглійських термінів прижилася так добре, що про англійські вже не згадували. І навпаки — аналоги «ауту» та «захисника» міцно забулися. Решта ж існували паралельно, збагативши тим словниковий запас футбольних журналістів і коментаторів. Десь частіше вживають наш термін — поза грою проти офсайду, десь англійський — пенальті проти одинадцятимет­рового. З’являються нові футбольні терміни, частина з яких є лише забутими після 1949 року. Журналісти, які народилися на кілька десятиліть пізніше, і не здогадуються, що модне нині серед них слово «фулбек» вживали в нас ще 100 років тому.

Не можна не згадати про те, який внесок у боротьбу з «космополітизмом» внесла тодішня радянська Україна. Її чиновники традиційно були перші у впровадженні ініціатив із Москви. Тож наше футбольне начальство не обмежилося гральними термінами. Дісталося навіть іменам та по батькові футболістів і тренерів. І коли радянські євреї не особливо заперечували, аби їх називали не Гершами і Срулями, а Григоріям й Олександрами, то радянські угорці, коли стало можна, почали вимагати повернути їм справжні імена. Так відомі гравці київського «Динамо» Федір Медвідь та Йосип Сабо наприкінці 1960-х знову стали Ференцем та Йожефом.

Про все це я згадав не лише, щоб нагадати молодим не такі вже й давні події. Історія боротьби з іноземними футбольними термінами має навчити нас, що життя і мова, як частина життя, рано чи пізно візьмуть своє. І лише час покаже — хто переможе: «штрафний майданчик» чи «карна зона». Як на мене, правильно було б «карний майданчик». Але вирішувати життю.

Николай НЕСЕНЮК