Кілька тижнів без спортивних змагань через карантин поставили перед спеціалізованими засобами масової інформації проблему: чим заповнювати стрічку новин. Тож на читачів і глядачів висипали купу інтерв’ю із спортсменами та тренерами.
Ефект виявився прогнозованим. Суцільні розмови без репортажів про змагання виглядають, як соус без м’яса, тобто стравою, якою нормально не прохарчуєшся.
І це було би ще пів біди. У цих бесідах кореспонденти, як і належить, прагнуть витягнути з атлетів щось «гостреньке». Нічого поганого в цьому немає. Уболівальникам завжди цікаво, як живуть і про що думають їхні кумири. Але коли наші спортсмени починають говорити, пересвідчуємося: у їхніх головах та сама каша, що й у решти громадян — таксистів, програмістів, торгових агентів, професорів.
Почитавши таке, уболівальник розгублений — серед гравців його улюбленої команди виявилися і патріоти, і «ватники», і «ботани», і просто бовдури. Як із цим жити? Як уболівати за того, хто під потужними м’язами має курячий мозок?
Гадаю, варто згадати: спортсмени, зокрема й найвищого рівня, є дзеркалом країни, в якій виросли та виховувалися. Вони такі ж, як і ми, тільки краще натреновані фізично. Серед людей, які нас оточують, таке саме співвідношення хитрунів і бевзів, романтиків та циніків, авантюристів і перестраховщиків.
І ще слід згадати, що любимо їх не за це. Уболіваємо за спритність, силу, швидкість і реакцію.
Швидше би все це закінчилося і спортсмени знову побігли, втішаючи нас рекордами і перемогами.
Николай НЕСЕНЮК
Всем здоровья соотечественники!