Регистрация, после которой вы сможете:

Писать комментарии
и сообщения, а также вести блог

Ставить прогнозы
и выигрывать

Быть участником
фан-зоны

Зарегистрироваться Это займет 30 секунд, мы проверяли
Вход

Стефан Решко: «Сейчас можно сказать: хорошо, что мы проиграли в финале Кубка СССР 1973 года»

2020-04-24 08:25 Стефан Решко по праву считается одним из лучших центральных защитников в истории киевского «Динамо». В свое время он опасался переходить в этот ... Стефан Решко: «Сейчас можно сказать: хорошо, что мы проиграли в финале Кубка СССР 1973 года»

Стефан Решко по праву считается одним из лучших центральных защитников в истории киевского «Динамо». В свое время он опасался переходить в этот клуб, но впоследствии выиграл в его составе практически все возможные трофеи и вписал свое имя в «динамовскую» историю.

Выдающийся защитник рассказал, с какими приключениями избежал перехода во львовский СКА, поделился своими воспоминаниями о Валерии Лобановском и Олеге Базилевиче, вспомнил экстремальное турне советской олимпийской сборной в Южную Америку и лучшие матчи «Динамо», в которых ему довелось сыграть, а также рассказал, почему связал свою жизнь с правоохранительными органами.

(Публикуется на языке оригинала)

Стефан Решко

— Після 7 класу ви з села практично втекли у місто. Мабуть, було зовсім непросто це зробити. Які перепони зустрілися на вашому шляху?

— Тоді з села взагалі було важко кудись потрапити. Мені це вдалося завдяки тому, що батько був інвалідом праці 1 групи. Він пішов в райвно і отримав там дозвіл, щоб я міг поїхати навчатися в Ужгород. Нас у сім’ї було четверо дітей і мені дали такий дозвіл після сьомого класу. 1961 року я вступив в Ужгородське професійно-технічне училище і вчився на столяра-червонодеревщика. Вирвався з трудового рабства, щоб влитися в трудовий робочий клас (посміхається).

— В ті часи не віталися імена, які вибивалися із загальної маси. Ви мали якісь проблеми через ім’я Стефан?

— Явних не мав, але коли заповнював документи для виїзду закордон чи писав автобіографію, то вносив ім’я Степан. Усюди було Стьопа, Степан — і в Одесі, і в Києві. Стефан взагалі не звучало, бо тоді дійсно вважалося, що це закордонне ім’я. Мене всі, включно з Лобановським, називали Стьопа — так було прийнято. З часом і сам звик, що я Стьопа.

— Як вам вдалося уникнути спортивної військової служби і зам’яти цю ситуацію? В Союзі ж це було практично неможливо.

— Так, нереально, але мені вдалося. Я 1966 року готувався вступити в Ужгородський державний університет заочно, а заочників в ті часи не брали в армію. Проте десь у травні-червні мені прийшов спеціальний виклик, щоб на наступний день з’явитися у військомат з документами.

Старшим тренером «Верховини», в якій я грав, був досвідчений Михайло Михалина — заслужений майстер спорту, свого часу був капітаном київського «Динамо». Я з цією повісткою прийшов до нього, а він мені одразу сказав, що це спецпризов у львівську спортроту від тренера СКА Сергія Шапошникова. У львів’ян тоді зібралася хороша команда — Анатолій Пузач, Володимир Капличний... Ми ж входили у Прикарпатський військовий округ.

А мене якраз запрошували у Вінницю, де грав мій земляк Янош Габовда. Це була Перша ліга. Михалина мені прямо сказав, щоб я ввечері сідав на потяг і їхав у Вінницю, бо завтра прийдуть і заберуть. Так і зробив. Після того всіма документами зайнявся клуб без моєї участі — мене якось одразу перевели в Київський військовий округ. Я тут же вступив у Вінницький педінститут і почав грати. Так про мене й забули.

Проте через 2 роки про мене згадав Шапошников. Після СКА його запросили в московський ЦСКА, однак він там пробув недовго — десь рік. Щось у нього там не вийшло, але він був військовим і пішов на пенсію, а після того прийняв одеський «Чорноморець». Ще в січні-лютому 1968 року мене запрошували до стану «моряків», але я був капітаном «Локомотива», тому дограв перше коло і вже весною переїхав в Одесу. Тоді існувало правило, яке забороняло перехід у будь-який клуб Першої чи навіть Вищої ліги, якщо ти зіграв бодай один матч другого кола за стару команду. Мене все одно дискваліфікували на 2-3 місяці, але в кінці сезону вже грав за «основу». Два наступні роки був основним гравцем, а 1970 року став капітаном, грав в молодіжній збірній Союзу, яка згодом стала олімпійською. А в кінці 1970 року мене запросили в «Динамо».

— Як ви вважаєте, чи справедливо з «Динамо» звільнили Олександра Севідова? Все-таки при ньому команда показувала непогані результати — чемпіонство, два «срібла» і фінал Кубка.

— Результаті були достатні, але його зняли за той фінальний матч у Кубку СРСР. Ми вигравали 1:0 у важкій грі, бо «Арарат» на той час був хорошою командою. Він поміняв Блохіна і Буряка на Зуєва і Кондратова для того, щоб ті отримали звання майстрів спорту. У нього була хороша мета — підтримати футболістів, бо це звання отримував той, хто грав у фіналі. Але ми за ці дві хвилини, що залишалися, пропустили необов’язковий гол після помилки, а в додатковий час нам забили ще один м’яч і ми поступилися. Після цієї зустрічі вважали, що це його помилка із замінами, а тому ми втратили Кубок. Потім ми «Арарату» ще й чемпіонат програли.

Але нема лиха без добра. Мабуть, добре, що ми програли фінал Кубка СРСР. Зрозуміло, що ми тоді переживали , але зміна тренера привела до того, що прийшов Лобановський і ми виграли Кубок кубків, Суперкубок УЄФА, перемогли зі збірною у відбірковому турнірі до чемпіонату Європи-1976 і т.д. Якби ми виграли Кубок СРСР, то Севідова, може, й не прибрали б. Тоді могло б і не бути всіх тих перемог. Пішла така «ланцюгова реакція».

Після фіналу у нас відбувся маленький спад і ми програли пару матчів. У разі перемоги в Кубку на підйомі могли б виграти чемпіонат і в такому випадку виступали б у Кубку чемпіонів. Ми б там з Севідовим нічого не виграли — я більш ніж впевнений. Методика роботи Севідова і Лобановського — це абсолютно різний рівень. Севідов міг щось виграти в чемпіонаті Союзу, але не у європейських змаганнях. Він не знав європейского футболу, а Лобановський — знав. Валерій Васильович постійно їздив, дивився і записував різні матчі. Це була людина зовсім іншої формації. Ми зараз згадуємо Лобановського, але ж іще був Базилевич. Вони працювали вдвох. І Олег Петрович зробив не менше, ніж Лобановський.

— За що в цьому дуеті відповідав Лобановський, а за що Базилевич?

— Головне — це результат, а за нього відповідали вони обидва. Науковий підхід і нові методики тренування більше були прерогативою Базилевича. Він працював із Зеленцовим над дисертацією. Олег Петрович ще під час роботи в «Шахтарі» дещо з цього пробував. Лобановський був націлений на найсуворішу дисципліну у побуті та грі, і великі навантаження з акцентом на швидкість та витривалість. Дехто з тренерів робив акцент на кросову підготовку, але він саме на швидкісну. Вони доповнювали один одного. Лобановський був жорсткий і сухий, а Базилевич — м’якіший, дипломатичніший. Вони нормально працювали і ніяких розбіжностей не відчувалося. Взагалі з гравцями і треба таким бути. Хороший дядько зі спортсменами результату не доб’ється. Тренер має бути вимогливим і справедливим. Вони і були справедливі, бо не мали улюбленців. Все було по-спортивному.

— Як змінилися програми тренувань після бунту гравців і відходу Базилевича?

— Пом’якшилася підготовка. В цьому ж 1976 році навантаження стали меншими. Всі пройшли медогляд і виявилося, що 5-6 гравців дуже перевтомлені. Дехто навіть пішов на лікарняний. Ми ніяк не могли перемогти і тільки в кінці сезону 1976 року прийшли до тями.

Тренери захопилися голою наукою. Вони увірували в свою модель. Ми не виграли Олімпійські ігри 1976 року, хоча повинні були. У нас був психологічний занепад, бо ми їхали за золотом, але були не готові, бо стомилися і фізично, і психологічно. Тренери там припустилися багатьох помилок. Вони забували, що гравці — це люди, а не роботи. А от 1977 року ми грали добре — стали чемпіонами і грали у півфіналі Кубка чемпіонів. У чвертьфіналі пройшли «Баварію», а у півфіналі програли «Борусії» (Менхенгладбах). Виграли вдома 1:0, але на виїзді програли 0:2. Там нам не пощастило. Пенальті і штрафний — ось так ми пропустили ті два м’ячі, хоча у нас були можливості забити і наші гравці виходили віч-на-віч з воротарем, але трохи не пішло. А могли ж бути у фіналі КЄЧ — це ж рівень! Коли тепер наша команда буде у півфіналі Ліги чемпіонів? «Шахтар» 2011 року вийшов у чвертьфінал і це був великий успіх, а ми на цій стадії грали майже щороку. Звісно, були трохи не такі змагання з іншою системою розіграшу, але ж все одно треба було перемагати і не було можливості помилитися, бо застосовувалася кубкова система.

— Кажуть, що Лобановский в свої сорок років регулярно бігав тест Купера. Було таке?

— Зимою, коли починали сезон, у нас була кросова підготовка у лісі в Конча-Заспі. Спочатку по 40 хвилин, потім по годині, а після того бігали тест Купера. Так Лобановський завжди біг попереду. Базилевич, правда, десь позаду був. Валерій Васильович був у відмінній фізичній формі. Нам було важко після відпустки, а він же ж порівняно з нами у віці був — молодець. Дуже часто він біг на характері і був попереду у кросовій підготовці.

— Який матч «Динамо» ви вважаєте найкращим за якістю футболу?

— Для мене найважливішим був перший матч за Суперкубок проти «Баварії», бо мав завдання нейтралізувати Мюллера. Виявилося, що загалом я впорався — він не відзначився, а Блохін забив супергол і ми виграли той матч, а потім і Суперкубок. Це була дуже важлива перемога на виїзді. Взагалі хороших матчів було вдосталь. Наприклад, з ПСВ у Києві, коли ми перемогли 3:0. Хоча останні хвилин 15 вони нас «прихопили» і могли забити, але загалом хороша динамічна гра. Відзначу перший тайм матчу з Ірландією у відборі до ЧЕ-1976, який ми грали одразу після фіналу Кубка кубків. Нам треба було перемагати, щоб виграти відбіркову групу. Тоді у ірландців була дуже сильна команда і усі грали в найкращих англійських клубах. Ми перший тайм виграли 2:0, а у підсумку перемогли 2:1. Згадаю і зустріч зі збірною Туреччини 1975 року, коли ми їх в цьому ж відборі у Києві обіграли 3:0. З московським «Спартаком» у нас завжди були хороші ігри, бо відчувався психологічний підйом, був максимальний азарт. Якщо ж брати загалом, то наші найкращі матчі були 1974, 1975 і 1977 року і усі при Лобановському.

— Хто найбільш неприємний гравець, якого вам довелося зустріти на футбольному полі?

— У мене за всю кар’єру в «Динамо» було лише 3 жовті картки — 2 в чемпіонаті і 1 в міжнародних зустрічах. Я завжди намагався грати, так би мовити, за правилами, справедливо. А на провокаторів я старався ніколи не звертати увагу. Сам такого не робив — ліктями не працював, на ноги не наступав. От зараз дивлюся футбол і буває, що буцаються головами, як козли. А раніше такого ніколи не було — все було в боротьбі. Якщо порушив, руки підняв, вибачився, залишив м’яч на місці і пішов займати свою позицію.

— Чи були якісь цікаві прізвиська в командах, де ви грали?

— Блохіна називали «Блоха», Трошкіна — «Троха», Мунтян — «Муня», Матвієнко був «Матвієм». Тобто просто були скорочення, а особливо цікавих не було.

— Який найбільш зворушливий момент, пов’язаний з Лобановським?

— Ми виконували своє, а він від нас вимагав своє по грі, по тренуванням. У мене ніколи не було з ним ні дуже тісних стосунків, ні сварок. Я старався виконувати всі його настанови. Тому нічого такого зворушливого пригадати не можу, але є момент, за який я собі докоряю.

Я раніше Лобановського усюди захищав і навіть на зборах після бунту гравців, але якось в інтерв’ю Дмитру Гордону у газеті «Бульвар» трохи його покритикував. Він тоді збірну тренував. Пам’ятаю, що ми вдома Норвегію не змогли обіграти, та й «Динамо» грало невиразно. Після цієї гри я і покритикував. Казав, що він великий тренер і завдяки ньому ми все виграли, але роки беруть своє, уже здоров’я не те, та й футбол, можливо, не так сприймає, не додає новизни в тренувальний процес. Одразу ж після інтерв’ю я подумав, що сказав зайве. Може воно так і було, бо команди погано грали і результату не було. Втім, не варто було того робити. Ця людина заслуговувала на більше, на те, щоб його не критикували. Потім дізнався, що Васильович на мене образився. Досі собі докоряю, що це зробив.

— Кажуть, що в таких містах, як Тбілісі, Єреван, Баку, Ташкент, виграти було неможливо. Погоджуєтесь?

— Туди було важко доїхати. Алмати, Ташкент — це 6,5 годин летіти. Тоді ж не було спецрейсів. Звичайним рейсовим літаком вилітали десь о 1-й ночі або ж о 5-й чи 6-й годині ранку. Ігри були на четвертий день. Одні перельоти чого вартували. Якщо грали літом — спекотно, душно, погані поля. Зараз у наших футболістів ідеальні умови, які не йдуть у порівняння з тим, що було. Це небо і земля.

— А як щодо упередженості арбітрів?

— Бувало таке, але ми на це не дуже зважали. Якщо команда сильна, то її не сильно «душили». От з московськими командами могли бути проблема — «Спартаком», «Динамо». До них було більше симпатій. А в Ташкенті чи Баку не пам’ятаю, щоб нас сильно «душили». Все-таки «Динамо» (Київ) — це ім’я, ну і ще центральне телебачення транслювало всі наші ігри. Була повага, особливо після того, як ми виграли Кубок кубків. Коли приїжджали в Ташкент, Тбілісі, нас оплесками зустрічали. То був успіх не тільки України чи київського «Динамо», а і всього СРСР — найбільшої держави у світі. Радянський спорт був найкращим у світі, бо ми постійно вигравали загальний залік Олімпійських ігор. Спорт був знаряддям пропаганди соціалістичного способу життя. Мені не соромно, що я з маленького закарпатського села захищав спортивну честь такої великої країни. Наших спортсменів усюди поважали.

Пам’ятаю турне по Південній Америці 1971 року, то там були повні стадіони, бо йшли подивитися на радянських спортсменів. А зараз спорту немає. Є окремі боксери-професіонали, які заробляють гроші. А тоді був аматорський спорт — зарплата 180-200 рублів — і захищали честь міста Києва та великої країни.

— Який ваш найважчий переліт?

— Це якраз пов’язано з цим турне. 1971 року олімпійська збірна виграла останню гру в Австрії 1:0. Ми посіли перше місце у групі і як винагороду нам дали поїздку в Південну Америку. Ми мали об’їздити 4 країни, але Чилі випало через масові безлади. Ми сиділи 10 днів в Перу, але так і не поїхали в Чилі. А так були Бразилія, Перу та Еквадор. Ми з Австрії полетіли у Лісабон. Вранці туди прилетіли, а вночі сіли на інший літак. Я навіть пам’ятаю назву тієї авіакомпанії — «Варік». Летіли над Атлантикою в Бразилію через екватор. Летіли у великому американському Боїнгу. Три години пролетіли, повечеряли у літаку, дістали ковдри та подушки, і як нас почало трусити! Одразу всі прокинулись, вибігли стюардеси, увімкнули світло. Усі на себе одягнули надувні жилети, нам показували як одягати кисневі маски. Ми сиділи поруч один за одним і з нами був перекладач з Москви, який нам все переповідав. Наш літак потрапив в якусь бурю посеред Атлантики і дуже знизився над океаном. Вже дехто думав, що буде біда і доведеться сідати в океан. Потрусило нас хвилин до 10, покидало в повітряні ями. Деякі жінки поруч брали мішки в руки і... ну ви розумієте. Трусило добряче і ми це потім називали землетрусом на літаку. Я за життя багато літав, але цей переліт був найнебезпечнішим.

— Щось незвичайне з цього турне згадується?

— Люди в тих країнах з інтересом сприйняли наше турне. Уболівальники брали автографи, хоча не знали наших прізвищ. До них нечасто приїжджали спортсмени з Радянського Союзу. А вони наслухані були від західної преси, яка робила свою справу, мовляв дружини спільні, їсти нам нічого... Нам давали переклади газети — тоді ж велася ідеологічна боротьба між соціалізмом і капіталізмом. Нам треба було вигравати, щоб отримувати 80 доларів за країну. Як правило, грали внічию або вигравали, а коли перемагали, нас зустрічали оплесками.

— Ви вивчилися на столяра-червонодеревщика, навчалися в Педінституті, але після кар’єри футболіста опинилися в галузі, яка не пов’язана з цим усім. Як відбувся такий кардинальний поворот у вашому житті?

— У сусідній квартирі жив начальник ад’юнктури Київської вищої школи МВС. Я закінчив Одеський державний педагогічний університет, а він мені 1975 року пропонував вступати до них на навчання, мовляв може знадобитися у житті. Ми ж були офіцерами і мали право туди вступити на заочне навчання. Я і вступив. Взимку ходив на сесії, познайомився з начальником школи, його заступниками. Коли прийшов час завершувати кар’єру, то мене запрошували на роботу Хасанов і Бойко. Вони знали мене, а я їх, як борців, що виступали в спортивній команді «Динамо». Коли закінчив кар’єру, стомився від футболу. Мав травми попереку, колін і т.д. Мені вже не хотілося кудись виїжджати. Я перевівся туди офіцером, був старшим інтендантом внутрішньої служби. Перейшов на кафедру, де й працюю по сьогоднішній день. Я не жалкую, що туди прийшов, а з футболом практично не розлучався. Багато їздив грати за ветеранів, коли Сабо був тренером. Потім, коли Григорій Михайлович Суркіс став президентом Федерації футболу України, мене обрали головою КДК, головою комітету з безпеки. Так що я завжди був при футболі. А в академії МВС я дослужився до полковника. 10 років був начальником кафедри, пішов на пенсію, але досі працюю. У мене є повага і любов керівництва та старшої професури. Чесно скажу, що мені дуже комфортно працювати в такому колективі. 26 березня відзначив 41 рік роботи в Академії. Хто ще може таким похвалитися? (посміхається)

— Як охарактеризуєте динамівських захисників теперішнього складу?

— До травми мені дуже подобався Бурда. Він дуже добре грає вгорі, тактично підкований, рослий, володіє підкатом. Важко загадувати як у нього все складеться після травми, але дані, щоб бути класним футболістом, у нього хороші.

Лівий захисник Миколенко добре себе проявляє в атаці. Але щоб сказати, що футболіст хороший, він має бути стабільним. Якщо виступатиме так 3-5 років, то можна про щось говорити, а якщо зіграв пару хороших матчів і зник, потім знову з’явився, то це не те.

Чесно скажу, що наразі не бачу зародків якихось зірок. Єдине, що Циганков, коли в порядку, непогано себе проявляє. Якби йому ще 5-6 таких партнерів в середині і хоча б одного попереду, то може б щось і вийшло. А так, в середині поля у нас великі проблеми — з триманням м’яча, загострюючими передачами, ударами з дальньої дистанції в площину воріт, а не повз, використанням гольових нагод. Це все показує рівень майстерності. Якщо немає індивідуальної майстерності, то не буде і колективної. Поки що хлопцям треба рости і працювати.

ТОП-10 настольных игр на время карантина

24.04.2020, 08:25
Топ-матчи
Чемпионат Германии Вердер Айнтрахт - : - 3 июня 21:30

Еще на эту тему

Самое интересное:

RSS
Новости
Loading...
Пополнение счета
1
Сумма к оплате (грн):
=
(шурики)
2
Закрыть