Николай Несенюк: «Может ли Шевченко взять пример c Беккенбауэра?»

Известный журналист Николай Несенюк в своей колонке на Gazeta.UA остановился на теме главного тренера сборной Украины.

Один із найкращих футболістів усіх часів німець Франц Беккенбауер завершив кар’єру гравця майже у сорок років, ставши у складі збірної чемпіоном світу та Європи, у складі «Баварії» — неодноразовим чемпіоном Німеччини та володарем Кубку чемпіонів. Йому двічі присуджували «Золотий м’яч» найкращого футболіста Європи.

Одразу після закінчення виступів на футбольному полі Беккенбауер був призначений тренером збірної, хоча не мав до цього жодного тренерського досвіду. Він навіть тренером не мав права називатися. У Німеччині з цим суворо — тренером може бути лише той, хто пройшов курс навчання і отримав ліцензію. Причому не так, як у нас, де ці ліцензії роздають пачками усім охочим. Отож, у якості «технічного менеджера», колишній суперфутболіст спочатку дійшов зі збірною до фіналу Кубку світу 1986-го, потім до півфіналу Євро-1988, і, нарешті, став чемпіоном світу-1990.

Вчитися Франц Беккенбауер так і не захотів. Тому за кілька років залишив роботу тренера, ставши президентом рідної «Баварії». І вже скоро як тридцять років успішно торгує своїм всесвітньовідомим обличчям, рекламуючи все — від автомобілів до спідньої білизни.

Що означає цей досвід знаменитого німця? Думаю, що з тим складом гравців, яких мав у своєму розпорядженні у збірній, особливих тренерських знань було не потрібно. Вистачало величезного авторитету найкращого футболіста Німеччини усіх часів. Плюс сама постать Беккенбауера робила німецьку команду більш привабливою для преси, телебачення, реклами та уболівальників усього світу.

Тому вибір Андрія Павелка, який зробив свого кума Андрія Шевченка, що не мав жодного досвіду, тренером збірної України, не виглядає ані помилковим, ані недоречним. Тому що Шевченка, як і Беккенбауера, знає увесь світ. І авторитет у нього теж неабиякий.

Проблема лише в результаті — у розпорядженні Шевченка ніколи не було і ніколи не буде такого вибору гравців, який був у його німецького колеги, якому не було потреби нічому навчати своїх підопічних. Україна за Шевченка, так само як Німеччина за Беккенбауера, грає відповідно до рівня своїх футболістів. А вони у нас такі, яких треба вчити. І працювати з ними має той, кого вони будуть сприймати як такого, хто може їх справді чомусь навчити. І тут виникає проблема — після роботи з тренерами рівня Гвардіоли, Гасперіні чи Луческу футболістам дуже непросто дослухатися до Шевченка за всього його всесвітнього авторитету.

На цьому місці історії двох великих футболістів розходяться. Розуміючи свій справжній рівень, Франц Беккенбауер не став після збірної ганьбити своє ім’я і після кількох невдалих спроб продовжити тренерську роботу пішов працювати обличчям. І правильно зробив — німці цей крок оцінили. Чи розуміє свій справжній рівень Андрій Шевченко? Чи варто йому псувати свій всесвітній футбольний авторитет, наполягаючи на тому, що він — тренер? Вирішувати йому. Чи тому, до кого він прислухається

Микола Несенюк