Легенда о Довбике

Известный журналист Николай Несенюк — об Артеме Довбике, ставшем знаменитым после Евро-2020.

На минулому європейському фіналі, що відбувся п’ять років тому на футбольних полях Франції, всіх вразила команда Ісландії. Пройшла до чвертьфіналу, несподівано подолавши Англію — 2:1. У проміжку між цією перемогою та поєдинком чвертьфіналу проти Франції спраглі за сенсаціями журналісти встигли вигадати про цю команду чи не більше легенд, ніж було створено за всю історію цього острова в Атлантичному океані. З ким лише не порівнювали ісландських гравців і тренерів — їх називали і героями, і лицарями, і вікінгами, і ще багато ким.

А потім настав чвертьфінал, у якому французи накидали цим вікінгам п’ять м’ячів, не особливо при цьому перевтомившись. Після цього учорашні легенди якось поблякли, а сама футбольна збірна крихітної острівної держави повернулася туди, де й була завжди — на задвірки континентального футболу.

Щось таке сталося і цього разу. Лише на місці Ісландії була Україна, а легенди про могутніх лицарів на чолі з богатирем Довбиком вигадували майже виключно українські журналісти. Точніше, найспритніша їх частина. Усі інші чудово все розуміли. Тому результат чвертьфіналу проти Англії нікого не здивував. Хіба що людей, далеких до футболу, які повірили в ті легенди. Учорашні герої знову стали тими, ким є насправді — вправними футболістами й не більше, яким до справжніх зірок так само далеко, як від Одеси до Рейк’явіка морем на байдарці.

Але ж Україна — не Ісландія. Те, що для покритого кригою острова з населенням, як у Полтаві, було спортивним подвигом, для однієї з найбільших країн Європи з давніми футбольними традиціями є щонайменше посереднім результатом. Дуже посереднім. Чому ж переважна більшість українців так не думає?

Бо всі, хто повірив у «Легенду про Довбика», дивляться футбол один раз на кілька років або кілька разів на рік. Тому їх, як тих африканських туземців, легко переконати, що дешеві бляшанки не гірші за діаманти, а може, й кращі. Вже за тиждень-другий вони забудуть про той футбол аж до наступного світового чи європейського фіналу. Але в їхній пам’яті залишаться оті самі легенди, які не мають із дійсністю нічого спільного.

Я міг би довго й розлого розписати причини саме такого виступу українців на Євро-2020/21. Та чи є в цьому потреба? Фахівці знають про це все не гірше за мене, а інші це не читатимуть — занадто довго і складно. Їм потрібні пояснення прості, як реклама лазерної епіляції відомих місць. І з цим наша футбольна пропаганда цілком успішно справляється.

Тому мій висновок після Євро-2020/2021 буде простий. Аби наші футбольні легенди почали відповідати дійсності, українці мають почати дивитися футбол. Не той, що з «Барселонами» та «Манчестерами», а той, що на найближчому стадіоні. Дивитися, аби зрозуміти, що потенційних Довбиків у наших футбольних командах скільки завгодно. Слід лише дати їм можливість рости й розвиватися. Якби за Україну не грали широко розрекламовані футболісти англійських клубів, нічого принципово не змінилося б — до чвертьфіналу за допомогою старання й удачі може пройти чи не кожна європейська збірна. Ми ж заслуговуємо на більше. Наша націо­нальна збірна має бути не місцем реклами окремих людей, а насправді командою з найкращих футболістів на чолі з найкращими тренерами. Вони в нас є, бо ми не Ісландія.

Микола НЕСЕНЮК