Інтерв’ю із легендою «Жальгіріса», московського ЦСКА та збірної Литви. Дейвідас Шемберас — литовець з українським серцем!
— Дейвідас, одразу хочу перепросити за свою російську — вона в мене далека від ідеалу, а вдосконалювати її вже немає жодного бажання...
— Я російською також не володію ідеально. Сподіваюся, то наше перше і останнє інтерв’ю цією мовою. Надалі будемо спілкуватися українською чи англійською.
— Або литовською. Дуже поважаю вашу державу.
— Дякую. Ми також дуже переживаємо за вас і допомагаємо, чим тільки можемо. Надзвичайно пишаємося вами. Тримайтеся!
— Подяка вам від усієї душі. Перше запитання вже традиційне: що ви відчули, дізнавшись про початок повномасштабного нападу Росії на Україну?
— Знаєте, мабуть, як і будь-яка людина, що близько пов’язана і з Україною, і з Росією, пережив справжній шок. Я ніколи в житті не міг собі уявити, що Росія нападе на Україну, буде її окупувати, вбивати мирних мешканців, знищувати все, що трапиться на шляху. Я такого не чекав. Це вкрай сумно і складно навіть підібрати слова, щоб правильно описати.
— Думаю, погодитеся, що тривожна атмосфера відчувалася задовго до вторгнення?
— Звичайно, тривожні відчуття були. Я вже стежив за подіями, стежив за політикою, за пропагандою, яку вела і продовжує вести Росія. Слухав риторику керівників держав. Оскільки прожив у Росії багато років, то розумів, що це нічим хорошим не закінчиться. Але що дійде аж до такого ступеня... Навіть у найгіршому сні не міг уявити.
Я знаю, що таке українські хлопці, російські хлопці. Колись всі разом за спільними столами сиділи, спілкувалися прекрасно. Але те, що трапилося, і те, як зараз поводяться всі ті хлопці (росіяни — ред.)... Раніше жили, як одна велика сім’я, а зараз вони мовчать або ж висловлюють свій пропагандистський погляд. Це просто боляче слухати. Український народ із честю та гордістю захищає свій суверенітет, свою країну, свою незалежність, своїх дітей і своє майбутнє. А ці падлюки — мовчать! Я дуже, дуже здивований. Навіть не хочу про це говорити.
— Війна, по суті, триває вже вісім років — розпочалася анексією Криму. Якраз у ті буремні дні 2014-го ви перейшли з російської «Аланії» у рідний «Жальгіріс». Це просте співпадіння, чи прояв політичної позиції?
— Ні, сказати, що це була політична позиція, не можна. Але якби виникла ситуація, як тепер — 24 лютого, для мене це стало б справою принципу. І жодне фінансове питання не відіграло б жодної ролі. Я розумію, що таке окупація. Я розумію, що таке прихід у твою країну ворога зі зброєю, танками. Ми, литовці, все це пережили у 1991 році. Я тоді був достатньо малим, але пам’ятаю, як мій батько і моя родина захищали Литву. Я чудово знаю, що таке російський окупант — не зі слів, а з реальності. Тож розумію, що відчуває український народ.
Усією душею вас підтримую. Дуже сподіваюся, що війна швидко закінчиться, а ви вистоїте, захистите свій суверенітет і демократію всієї Європи та світу. Питання набагато глобальніше, воно не обмежується лише Україною.
— Ви — рекордсмен чемпіонатів Росії серед легіонерів за кількістю зіграних матчів. Найкращі роки провели в московському ЦСКА. Тоді ця країна була іншою?
— Можливо, трохи іншою. Не відчувалося настільки вираженої агресії з її боку. Так, Росія завжди позиціонувала себе високо, а її політика була зверхньою. Але цілеспрямована агресія проявлялася не настільки яскраво. Пізніше виник воєнний конфлікт із Грузією, стало зрозуміло, що це — неправильні кроки.
Зрештою, ось ця вся пропаганда у них триває років 20, як мінімум. Мені, як людині, що може розібратися у ситуації, може проаналізувати і побачити іншу точку зору, було простіше. Чого не скажеш про росіян. Освіта у них на низькому рівні, вони дивляться тільки своє телебачення, не знають інших мов. Тому, на жаль, альтернативну інформацію їм сприймати важко. Не кажу про всіх — там був і є невеликий відсоток людей, які розуміють ситуацію, що склалася. Але їх дуже мало. Прикро...
— Зараз у вас друзі там ще залишились?
— Думаю, що після 24 лютого — практично ні.
— На полі ви багато разів перетиналися з Анатолієм Тимощуком. Наскільки змінилася ваша думка про нього?
— Що можна говорити про людину, яка заради грошей продає свою державу? Він сам обирає свій шлях. Як бачимо, обрав шлях у Росії, з грошима. Без України, без людей, з якими виріс у того, в кого виріс — адже саме Україна дала йому найбільший імпульс. Він прекрасний футболіст, але, як людина, виявився гівном. Ось що я про нього думаю.
— Серед українських футболістів маєте друзів або приятелів?
— Так, товаришую із Богданом Шершуном. Недавно писав йому. Він відписав, коротенько повідомив, що дійсно важко. Вірю, що незабаром все буде добре, війна закінчиться.
— Ви народилися в часи СРСР. Литва завжди була волелюбною країною. У якому дусі і традиціях вас виховували батьки?
— Балтійські країни завжди були, скажімо так, західнішими — у розумінні та поглядах — ніж решта радянських республік. Повага до людини, демократичні цінності — це базові речі, які нам закладали і в школі, і в сім’ї. Російською мовою мені важко підібрати відповідні слова. Скажу лише, що ми справді виховувались в іншому напрямку.
— Мабуть, у російському лексиконі узагалі немає таких слів і понять?
— Погоджуюсь. Можливо, для них це чуже.
— На вашій аватарці у Facebook — український прапор. Як ви особисто переживаєте це криваве випробування для нашої держави?
— По-перше, ми дуже підтримуємо український народ. Займаємося благодійністю, та що там казати — допомагаємо всім, чим можемо. І грошима, і медикаментами. Приймаємо біженців. Навіть не знаю, скільки їх на сьогоднішній день, але дуже багато — дітей, жінок.
У своїй компанії маємо працівників з України, тож перевезли їхні сім’ї, піклуємося про них. Забезпечуємо харчуванням, одягом, грошима. Зі свого боку робимо все, щоб люди, які втекли від війни, могли почуватися, як вдома, і трішки оговталися від кошмару, що ще триває. Маю передчуття, що невдовзі російський режим зазнає краху.
— Кілька років тому вас обрали президентом і членом правління асоціації футбольних клубів Литви. Щось змінилося з того часу?
— Я там відпрацював два роки — це більше волонтерська діяльність. Зараз є членом правління футбольної федерації. Плюс — президент федерації футболу Вільнюса.
— Днями українські ЗМІ облетіла новина про баскетбольний «Жальгіріс», який красиво підтримав Україну, зігравши проти «Барселони» у жовто-синіх кольорах. Футбольні клуби Литви також відзначаються схожими жестами солідарності?
— У кожному матчі відбуваються ті чи інші жести солідарності. Прапори, написи в підтримку України. Всі кошти, зібрані з білетів на матчах Вищої ліги, віддаються на адаптацію українських біженців, або на медичну допомогу воякам з фронту.
Скажу так: у Литві зараз ніхто не рахує грошей для саппорту українського народу. Тут усі прекрасно розуміють: якщо, не дай Боже, впаде Україна (хоча я в це не вірю), то завтра вже інша країна — Литва, Латвія, Естонія чи Молдова — може опинитися під ударом.
— Недільного ранку окупанти вдарили ракетами по цілі за 20 кілометрів до кордону з НАТО. Чи дивує вас нерішучість, яку ми поки що бачимо в діях США та Північноатлантичного альянсу?
— Знаєте, справді хотілося б дещо рішучішої допомоги від Альянсу. Ми розуміємо, наскільки це потужна організація, особливо на фоні російської армії, яку ми всі зараз побачили (усміхається). НАТО могло б нанести нищівного удару. Але, з іншого боку, ніхто не хоче вв’язуватися в ядерну війну. Це привело б до масових жертв.
Так чи інакше, військова допомога Україні все одно надається — і чимала. Чекаємо твердішої позиції Альянсу щодо захисту вашої країни. Всі розуміють, що це лінія між НАТО і Росією. Україна — вкрай важлива для обох сторін. Але, на мою думку, українці завжди були ближчими до Заходу, ніж до Сходу. У вас хороший потенціал стати великою європейською державою, яка могла б захистити не лише себе, але й такі маленькі країни, як Литва, Латвія чи Естонія. Величезна повага людям, які зараз воюють не тільки за своїх дітей та дружин, а й за демократичну Європу та світ.
Олег Бабій