Інтерв’ю «Футбол 24» з Микитою Федотовим, 21-річним українським голкіпером, який приїхав з Піренеїв, щоб підписати контракт із «Металістом», а потрапив на війну.
— Війну ти розпочав у лавах територіальної оборони. Що змінилося у твоєму житті за ці два місяці?
— Змінилося абсолютно все. Життя поділилося на «до» і «після». Десь через тиждень після нашої з тобою розмови я перевівся у Збройні сили України. Усе заграло новими барвами (усміхається). Інший розпорядок, інший стиль життя. Доводиться нелегко.
— Як тепер виглядає твій день?
— На базі — тренування. Прокидаєшся, ранкова пробіжка, бруси, турнік. Потім — перепочинок. А далі — робота зі зброєю. Увечері — знову тренування. Буває, їдеш на завдання, кілька днів без зв’язку. Зрозуміло, всього розповісти не можу.
— У ЗСУ перейшов за власним бажанням?
— Сам пішов. Міг поїхати, як багато інших — і в Іспанії були варіанти продовження кар'єри, і всюди. Це, звісно, вибір кожного. Але для себе прийняв рішення залишитися. Вважаю, що кожен чоловік у нашій країні повинен чимось допомагати. Не обов’язково брати в руки зброю — можна займатися волонтерством, наприклад. Або навіть банально йти працювати, щоб підтримувати економіку країни. Але не виїжджати, не сидіти перелякано в кутку.
— Футбольні навички тобі зараз стали у нагоді?
— Вміння бігати швидко і довго — це дуже корисна навичка (усміхається). Дякувати Богу, останніми роками приділяв багато уваги своїй фізичній формі.
— Твій батько — професійний військовий. Несете службу поруч?
— Ми не в одному місці, але поруч. Робимо все, що можемо. Все, що в наших силах.
— У лютому ти ловив дезертира. З того часу екшну побільшало?
— Як і в житті кожного воїна. Коли потрапляєш під обстріл, коли над тобою літає авіація — це такий екшн, що передати неможливо. Завжди страшно, але потрібно долати свій страх і залишатися собою, наскільки це можливо. Зберігати холодну голову і виконувати поставлене завдання.
— Ворог завдає регулярних ракетних ударів навіть по тих містах, які далеко від лінії фронту. Це — прояв боягузтва?
— Звичайно, вони — боягузи. Особливо після того, що накоїли з цивільним населенням України. Жоден воїн, який себе поважає, такого собі не дозволить. Для нашого батальйону навіть звичайне мародерство — це розстріл. А для них — нормально. Отже, такий їхній народ, така культура.
Ракетні удари — від безсилля. Вони нічого не можуть вдіяти. Навіть тими ж літаками бояться залітати, адже їх постійно збивають. Окупанти зазнають величезних втрат. Плюс — нам на руку зіграли погодні умови. Земля розкисла, болото. Вони змушені пересуватися дорогами, а це для нас — ідеальний тир. Росіяни — боягузи. Вони зрозуміли, що у них немає тієї армії, про яку багато років розповідали міфи.
— Як у тебе і побратимів із матеріальним забезпеченням? Можливо, чогось бракує?
— Взули, одягнули — за це спасибі. Але що стосується техніки — тепловізорів, нічників і «пташок» (дронів) — з цим дуже важко. Своїми силами, як можемо, підсилюємось. Якраз зараз вкрай потребуємо один «тепляк», один нічник та дрон. Тоді наша група буде повністю укомплектованою. Кожен із цих приладів різко підвищує шанси вижити і виконати поставлене завдання.
— Натомість боєприпасів — вдосталь?
— У нас останнім часом армія суттєво збільшилася, ніхто не очікував таких масштабів, тому ситуація — закономірна. Держава намагається зробити все, що може. Щодо зброї — так, маємо все. У дефіциті тільки перелічена мною техніка. А ще велика проблема — зв’язок. Нам потрібні рації.
— Де ви намагаєтесь знайти допомогу і фінансову підтримку?
— Багато людей з Іспанії нам вже допомогли. Обдзвонюю своїх близьких і знайомих. Хто чим може — допомагає. На жаль, не всі. (Після паузи.) За ці два місяці ні з моїх колишніх клубів, ні з тих, які мали бути майбутніми клубами, ніхто не допоміг, не поцікавився — чи живий, здоровий, чи все зі мною нормально. Я побачив підтримку лише від іспанських клубів, іспанських футболістів і звичайних людей. На жаль, в Україні нікому не цікаво, що зі мною відбувається і чим можна допомогти. Кажу, як є. Нікого не хочу засуджувати. Їм видніше, скажімо так.
— Коли ми переможемо (а цей момент обов’язково настане), що ти зробиш у першу чергу?
— Скину військову форму, схоплю футбольний м’яч, візьму тренера або молодшого брата, піду на поле і почну тренуватися. Це моя мрія. Можу чесно зізнатися, що мені дуже важко без всього цього. Футбол — це моє життя. Не бачу себе без футболу. Дуже сподіваюся, що після того, як ми переможемо, знайдуться люди або клуби, які нададуть мені можливість потренуватися і набрати оптимальну спортивну форму, яка була до початку війни.
— Крім футболу, яких елементарних побутових речей тобі зараз бракує?
— Просто сісти поруч із близькими, вдягнувши цивільний одяг, і спокійно поспілкуватись за келихом вина. Розуміти, що все у нас гаразд.
— За великодній родинний стіл вдалося потрапити?
— Дуже цього хотілося. Повинен був відпочивати у неділю, але о 5-ій ранку мене розбудили і я поїхав на Харків. Мав справи цілісінький день і тільки пізно увечері повернувся додому, провівши з рідними лише, можливо, одну годину. А рано-вранці довелося поїхати. Найближчими днями вирушаємо в одну з гарячих ділянок фронту на постійне базування і працюватимемо там вже до кінця війни.
Олег Бабій
РЕКВІЗИТИ ДЛЯ ДОПОМОГИ
5375 4141 1832 2212 Федотов Микита