Недавний ракетный удар российских войск по Виннице нанес непоправимый урон Украине. Вновь погибли ни в чем не повинные люди. Кроме того, разрушено несколько зданий города. В их числе — исторический памятник архитектуры, дворец, возведенный в 30-х годах прошлого века.
В последнее время в нём размещался Центр культуры, просвещения и досуга Воздушных сил Украины.
Здание полностью уничтожено ракетами лаптеногих «освободителей» из недоимперии и восстановлению не подлежит.
Разбомбленный дворец являлся шедевром украинского архитектора с международным именем Иосифа Каракиса. Дворец не решилась уничтожить даже гитлеровская Германия во время второй мировой войны. Но запросто разрушила путинская россия.
«Каракис не только знаменитый архитектор-новатор своего времени, он еще и Учитель в этом искусстве таких замечательных людей, как писатель Виктор Платонович Некрасов, как основатель науки „Народная архитектура Украины“ профессор Виктор Петрович Самойлович и многих других известных зодчих.
Увы, это дворец-красавец, по мнению специалистов, восстановлению не подлежит. Он будет снесен. Да, это сама по себе не жертва людская, но это невосполнимая жертва искусства, культуры не только Украины, но всей планеты...», — пишет обозреватель Семен Случевский.
Це абсолютно усвідомлена політика, спрямована на позбавлення історичної пам'яті народу України. І не важливо, чи це церква, костьол, кірха, синагога. Головне позбавити народ ідентичності.
Йо́сип Ю́лійович Кара́кіс (16 (29) травня 1902, Балта, Балтський повіт, Подільська губернія, Російська імперія — 23 лютого 1988, Київ, Українська РСР, СРСР) — український радянський архітектор, містобудівник, художник і педагог, один з найплідніших київських зодчих. Архітектор світового класу, відомий на території колишнього Радянського Союзу та за кордоном як майстер короткої епохи українського конструктивізму і активний борець за збереження історичних пам'яток[9][10]. На думку фахівців, безліч новаторських ідей автора житлових і громадських будівель 30-х років XX століття свіжі і актуальні сьогодні, а задуми архітектора значно випередили свій час. Йосип Каракіс — автор десятків будівель, які стали згодом пам'ятками архітектури і ряду типових проєктів. Загалом за його проєктами побудовано більше 4500 шкільних будівель (будівництво продовжується і понині).
Народився 29 травня 1902 року в сім'ї Юлія Борисовича Каракіса (1879–1943), службовця та співвласника цукрового заводу в містечку Турбів і Каракіс (уроджена Гейбтман) Фріди Яківни (1882–1968). Йосип був старшим братом у родині. Його молодший брат (1904–1970) Давид обрав кар'єру військового лікаря, дослужився до полковника і був начальник санепідемзагону в Другу світову війну.
У 1909–1917 роках навчався в Вінницькому реальному училищі, одночасно відвідуючи вечірні класи малюнка художника Абрама Черкаського. З 1918 працював художником декоратором в Вінницькому театрі у Драка Матвія Ілліча для трупи Гната Юри, Амвросія Бучми та Мар'яна Крушельницького. У 1919 добровольцем вступив до лав Червоної армії. Після року перебування на польському фронті був залишений при штабі 14-ї армії, де служив художником. З 1921 року — художник Вінницького губполітпросвета в комісії з охорони пам'яток мистецтва та старовини — формував для міського музею галерею і бібліотеку із зібрання княгині Браницької в садибі у Немирові.
У 1922 році вступає до Інституту народного господарства на юридичний факультет. Через рік переходить у Київський художній інститут на факультет живопису. Під час навчання працює театральним художником (в 1925–1926 роках під керівництвом Миколи Бурачека). У той же час, в 1925 році, під впливом Якова Штейнберга переходить з 3-го курсу мистецького факультету на перший курс архітектурного факультету. У 1926 році, навчаючись, працював старшим техніком на будівництві Київського вокзалу у свого вчителя Олександра Вербицького, потім помічником з проєктування та реалізації таких проєктів, як будинок Академії Наук та 1-й житловий будинок лікарів на вул. Великій Житомирській, 17 у Києві. У 1927 ріку потайки від батьків одружився зі студенткою фортепіанного відділення консерваторії Ганні Копман (1904–1993), яка вважалася однією з київських красунь.
Початок творчого шляху
У 1929 ріку закінчує архітектурний факультет, викладачами були: архітектурне проєктування — Павло Альошин, Олександр Вербицький і Валеріян Риков; історія архітектури — Іполит Моргілевський; нарисна геометрія — Степан Колотов; статика споруд — Костянтин Симінський, практика — Ю. Д. Соколов; курс «Частини будинків» — Микола Даміловський; геодезія — Павло Хаустов; історія мистецтв — Сергій Гіляров; курс «Інтер'єр житлових і громадських будівель» — Василь Кричевський; малюнок — Валентин Фельдман; формально-технічна дисципліна (фортех) — Володимир Татлін
Центр культури, просвіти та дозвілля Повітряних сил України (колишній Будинок Червоної армії або Будинок офіцерів) у Вінниці
Починаючи з 1931 року отримав запрошення викладати в Київському будівельному інституті[18]. У довоєнний період ним побудовано безліч житлових і громадських будівель, в числі яких — Будинок Червоної армії на 1000 глядачів у Вінниці (1935), Єврейський театр у Києві, будівля Національного музею України та ін. У роки війни — на будівництві заводів важкого машинобудування в Ростанкопроекті (Ростов-на-Дону, Ташкент).
З 1942 по 1944 рік — головний архітектор Архітектурно-будівельного бюро Фархадской ГЕС (Беговат Узбецької РСР), від греблі, дериваційного каналу, машинного залу і планування житлових селищ для будівельників, експлуатаційників та переселено на цю територію кримських татар.
Після війни працює в Київському Діпромісто та знову викладає в Київському інженерно-будівельному інституті, а з 1948 року — керівник сектора Інституту художньої промисловості Академії архітектури УРСР. Сорокові роки у творчості Йосипа Каракіса описані академіком Ігорем Шпарою: «І. Ю. Каракіс відноситься до плеяди видатних архітекторів 40-х років, пов'язаних з розквітом конструктивізму. Йосип Юлійович — один з талановитих зодчих, які мали своє обличчя і своєрідне бачення архітектури навіть на тлі того розквіту в архітектурі України … У вищій ступеня ерудований, розумна людина, аристократичного виховання, дуже тактовний і уважний. Він був майстром і творцем, який думав інакше, ніж більшість зодчих. І оригінальність його мислення, його майстерність вивели його після всіх колотнеч і залишили на позиціях передового архітектора. Він залишив яскравий слід в архітектурі не тільки Києва, а й усієї України»
У 1951 році, після чергової ідеологічної «чистки», був звільнений і йому заборонили викладати. Архітектору пригадали використання елементів українського бароко. Єдина людина, яка відстоювала збереження історичних пам'яток під час періоду «боротьби з космополітизмом». Академік архітектури Валентин Єжов згадує, що в одну із зустрічей на Русанівських садах, коли вони з Каракісом заговорили про ганебне судилище, Йосип Юлійович, посміхнувшись, відповів: «А могло бути значно гірше. Готували Колиму. Я відбувся легким переляком.»
З 1952 року працює в Діпромісто на типовому проєктуванні.
З 1963 по 1976 рік — керівник відділу проєктування шкільних будівель КиївЗНДІЕП.
У 1977 році Йосип Юлійович з ініціативи В. Є. Ясієвича (1929–1992) був тимчасово зарахований до штату Київського науково-дослідного інституту історії, теорії та перспективних проблем радянської архітектури, де розробляв тему «Житло найближчого майбутнього», присвячену перспективам забудови Києва.
Помер 23 лютого 1988 року. Похований на Байковому кладовищі поряд з матір'ю.
https://en.wikipedia.org/wiki/Joseph_Karakis