вербицкий

Известный украинский журналист Иван Вербицкий — об и.о. главного тренера сборной Украины Александре Петракове.

«Він показав, що є нормальним, а не черговою фальшивкою, якими є 88% нашого футбольного істблішменту, на першій же прес-конференції в статусі головного тренера збірної. Точніше, я розумів це й без тої пресухи, але вона лише переконала: статус Олександра Васильовича не змінив. Так ось, два моменти, які хочу виділити.

Момент перший

Прийшовши в залу, Петраков зауважив, що забув сумку.

— Олександре Васильовичу, я принесу, — поспішив прислуговувати звиклий до підлабузницької поведінки прес-аташе збірної.

— Саша, я сам візьму. Я не той тренер, за яким треба носити сумку.

Момент другий

Питання репортера без кордонів:

— Олександре Васильовичу, ви збираєтеся сповідувати той самий стиль, який сповідував Шевченко?

— А який це стиль Шевченка? Хоч розкажіть мені, щоб зрозуміти, що це за стиль. Для мене контроль м’яча має бути ефективним. Є певні ділянки поля, де ми маємо реалізовувати свої моменти. Маємо завершувати атаки, виконуючи флангові подачі або завдаючи ударів. А катати м’яч безцільно для ЗМІ на відсотки — я таким не займаюся разом зі своїм тренерським штабом.

Тобто людина з першої зустрічі говорила, що думає. Як і розповів відкрито, як усе було в ситуації з Малиновським. Але ж ні, бл…дь. У цій країні, в цьому фальшивому середовищі українського недофутболу відкритість не вітається. Вони це називають «бути дипломатом». Петраков мав налити водички на півгодини, завуалювати суть так, що її й ніхто не помітить. Або взагалі сказати щось банальне. Так вони звикли. До цього їх привчили інші тренери. І вони це схвалюють. Зате красиво і по-европейськи. Пробл...ді. А Петракову — перемоги в решті матчів відбору.

Попереднього разу підтримував так іншого мовчазного тренера нашої збірної. Фоменка. Його теж виховували. Тільки у Михайла Івановича така броня, що йому начхати на всю цю репортерську рать. Він їх гімном вважав до того і продовжив вважати, залишивши посаду тому, хто його банально підсидів. Лише зайвий раз переконався у своїй правоті», — написа́л Иван в Facebook.

Известный украинский журналист Иван Вербицкий в своем Facebook рассказал забавную историю о «Шахтере» и «Динамо», случившуюся с ним в египетской Хургаде.

«— Ти звідки? — питає офіціант у готельному ресторані англійською.

— З України.

— О, Україна. Шах... Шар... Шахр... Шахтар!

Моєму обуренню не було меж. «Не «Шахтар», а «Динамо» «Шахтар» — ворог», — кажу.

— О, так, «Динамо» Київ!

І хоч він відразу ідентифікував «Динамо» і повторив назву з містом, але осад залишився. Тоді зрозумів, що «ніщо не спинить ідеї, час якої настав». Пора вперше вдягати футболку з авторським фото. Проте дожилися, блін. Україну впізнають по тайсонах з мораєсами...»

Известный украинский журналист Иван Вербицкий — об изучении нападающим киевского «Динамо» Франом Солем украинского языка.

«Фран Соль вчить українську — це круто! Оминаючи глибу російської. Може хлопець не завжди у стартовий склад потрапляє (бо був травмований довгий час), але поваги до його рішень це не применшує. Як розповідав мені креативний директор Телеканала Київ, в Ізраїлі у Кнесеті навіть якщо людина дуже повільно зі страшенним акцентом і з помилками розмовляє на івриті, його терпляче слухають і підбадьорюють. Перші слова українською почув від Франа Соля з його приватного відео. Відтак, хлопець не комплексує, і це чудово!» — написал Иван в своем Facebook.

Известный украинский журналист Иван Вербицкий — о расизме на матче чемпионата Украины «Шахтер» — «Динамо».

«Той, хто найагресивніше розкриває писок про расизм, спершу нехай подивиться, як ставиться до громадян своєї країни. Хоча в мене є сумніви, що для Ахметова і більшості працівників його клубу українці — то співгромадяни. Як там раніше Срна повторяла? «Мі пасвящаєм пабєду Данєцку, єво жітєлям». Але жодного разу — не Україні. Вони вже обурювалися, припершись туди копитами в глині, що їх врешті погнали зі Львова. Тепер швидко відчули себе господарями життя у Харкові. Ну-ну...

Я теж плакав. Вважаю расизмом, що на шостому році війни під час футбольного матчу диктор використовує мову країни, яка на нас напала. Мене це глибоко ображає», — написал Иван в своем Facebook.

Известный украинский журналист Иван Вербицкий прокомментировал слова Эдуарда Соболя о «русскоязычности» Андрея Шевченко и большинства футболистов сборной Украины, сказанные в интервью российским журналистам.

«Солодкі булочки для російських пропагандистів. Та ваша збірна, перемогами якої під гімн Дзідзі ви захоплюєтеся. Вже давно кажу, що там, за порєбріком, дивляться на наших фудбалістів і кажуть: «У ніх трєнєр гаваріт па рускі, всє футбалісти па рускі. Єщо адно даказатєльство, что укрАінскій язик — іскуствєнний, на ньом гаварят толька в сєлє і упоротиє западенци».

Але нічого. «Іншої збірної в нас нема». Тому захоплюйтеся цими недолугими манкуртами на чолі з тренером, який досконало вивчив італійську, англійську і тільки мови країни, в якій народився, вивчити не здатний», — написал Иван в своем Facebook.

Напомним, Соболь сообщил дословно следующее: «В команде есть ребята, для которых основной язык — украинский. Но даже они переходят на русский. Так удобнее. Впрочем, для Андрея Николаевича этот момент — непринципиальный».

Известный украинский журналист Иван Вербицкий — о «русскоязычности» большинства ведущих украинских футболистов.

«Здивувався, що в наших футболістів-малоросів є стільки адвокатів. Зрештою, не дивно, бо ж до гучних перемог люблять бути причетними усі.

Головні аргументи:

а) мова не головне;

б) їм ніколи вчитися/вони не на те вчилися;

в) десь там, хтось там, колись там з батьками чи в себе в селі говорив українською.

Люди, ви реально вважаєте здорових лобуряків розумово неповноцінними, нездатними засвоїти мову країни, в якій вони живуть?

Спілкуюся з представниками різних видів спорту і маю з чим порівнювати. Нижче — мова про представників центральної та східної України, звісно. Західну до уваги не беремо.

Легка атлетика. Українською в публічному просторі вільно спілкуються дніпрянки Анна Рижикова та Ярослава Магучих, уродженка Донеччини Юлія Левченко, киянка Ірина Геращенко.

Без зайвих труднощів державною здатні говорити ще один уродженець Дніпра, скелетоніст Владислав Гераскевич, шашкіст із Харкова Юрій Анікеєв. Також не можу згадати про чотирьох киян — дзюдоїстку Дарину Білодід, тренера з дзюдо Віталія Дуброву, боксера Владислава Сіренка, гімнаста Петра Пахнюка. Тенісистка Марта Костюк — взагалі випадок особливий. Останнім часом вільно перейшли на українську багато років російськомовні біатлоністи — уродженець Глухова на Сумщині Сергій Седнєв та Андрій Дериземля з Чернігова.

Про борця Беленюка не згадую, бо його змусила вивчити мову політична діяльність. Хоча приклад Жана Венсановича теж показовий. Виявляється, можна засвоїти мову навіть у стислі терміни.

Зважте, що більшість цих людей змагаються чи змагалися на рівні, який більшості з наших вбогих пілкарів недосяжний. Тобто, часу на спорт вони витрачають, м’яко кажучи, не менше, ніж різні стіпанєнки, коноплянки, сидорчуки і коваленки. Але при цьому спромагаються думати і поважають цю країну.

Так, більшість із них залишаються російськомовними в побуті. Такі реалії. Але байдуже, що в побуті. Важливо те, що на поверхні. Важливо, що московити мають підстави сказати: «У ніх вся футбольная сборная гаваріт па-рускі, трєнєр тоже русскогаварящій. Кромє галічан. Украінскава там нікто нє знаєт».

Тому, дорогі адвокати невігласів, пам’ятайте, що є країна, в якій слідкують не стільки за тим, як ці мастіра копають по м’ячу, скільки за їх поведінкою і мовою за межами поля. То вони думають, що «внє палітікі». Насправді є частиною великої політики. Як кожен із нас, у більшій чи меншій мірі», — написал Иван в своем Facebook.

Известный украинский журналист Иван Вербицкий — о сегодняшнем состоянии украинской футбольной журналистики.

«Повністю підтримую пана Олега Смалійчука в темі репортерів без кордонів. Останнім часом спостерігаємо за новою кастою так званих медійників. Із власними проектами в ютьюбах. Автори навіть не соромляться демонструвати публічно дружбу з футболістами і аґентами, фактично відкриваючи загалу джерела свого матеріального благополуччя. Все це у нас називається журналістикою, всі ці футбольні «шустерлайфи», «голеадори» і «пердєци» мають серйозні перегляди. Піпл дивиццє і тішиццє.

Не буду приховувати, двічі теж мав змогу почати співпрацю з одним нині відомим, а одним не дуже аґентами. Але обидва рази такими перспективами знехтував. Згидував. Та нічого. Дурний і без даху на голові у футбольному середовищі одначе я. Можу сказати. що мене така репутація цілком влаштовує. То ліпше, ніж бути як ці красиві тіпочки з ютьюбів — поважними членами футбольної спільноти. Зрештою, яка спільнота, такі в неї й поважні члени», — написал Иван в своем Facebook.

Известный украинский журналист Иван Вербицкий с печальным юмором прокомментировал вылет киевского «Динамо» из Лиги чемпионов.

«Хоч я тої «плакали» не сильно люблю, але раз її пускають після уже другого поспіль матчу київського «Динамо», то, мабуть, це вже новий гімн Великого клубу. Тому слухаємо стоячи», — написал Иван в своем Facebook.

9 березня цього року в українському футболі трапилася знакова подія. Не те щоб знакова, а дивна. У складі одеського «Чорноморця» дебютував пересічний, як покаже час — відверто посередній футболіст із російським паспортом. Нападник, зветься Васілієм Павловим. У 15-ти матчах української Прем’єр-ліги, в яких в основному виходив на заміну, забив три м’ячі.

Читать полностью →

Известный украинский журналист Иван Вербицкий — о повторном матче 1/8 финала Лиги Европы между «Динамо» и «Челси».

«Звернув увагу, що 99,9% тих, хто вже впродовж доби люто с*ре на команду київського «Динамо», або не ходить на стадіон взагалі, або буває там по великих святах, на кшталт матчів з «Челсі» чи «Шейх-Сіті».

Не збагну, що саме не влаштовує вас? Поклавши руку на серце, визнайте, що ходили ви не на свою команду, а на зірок з «Челсі». Але при цьому вимагаєте чогось від команди, яка проти того «Челсі» грає.

Один осел в коментарях порівняв футбол з кіно. Мовляв, він може піти у кінотеатр один раз у рік — на широко розрекламованого блокбестера. «І якщо мені не сподобався цей блокбастер, то я маю мовчати? Я витратив гроші, а вони мене розчарували!»

Дорогі олені, якщо ви прийшли вчора на «блокбастер», то що вас засмутило? Розрекламовані «актори» продемонстрували якісний футбол і виграли 5:0. Яка вам різниця до тих, хто був по інший бік?

Ті, кому ця команда небайдужа, подякували їй після 0:5 від «Челсі» ще більше, ніж після 5:0 над «Зорею». Бо що? «Разом і до кінця». Але ви цього, мабуть, і не помітили, бо почали спустошувати стадіон ще після четвертого голу. Поспішати на «останнє» метро.

Ті, кому ця команда не байдужа, хто підтримує її у матчах проти «Десни», «Арсеналу» і «Ворскли», а не лише в протистояннях з грандами європейського футболу, схильні підтримувати нинішніх гравців і нинішній тренерський штаб. Бодай тому, що вони свої і в них немає гімна. А ви, любителі «блокбастерів»? Тіштеся тим, що стали співавторами «ліхтарикового голу». Олів’є Жиру в своєму житті забив чимало м’ячів, але під багатотисячні вогники телефонних ліхтариків відзначився, можливо, вперше. Можете собою пишатися. Команда ж, до якої вам нема діла, до наступної осені якось проживе без вас.

Пеес. І так, про Жиру. Не можу без сміху сприймати висловлювання, що «Динамо» тричі забив навіть такий здеградований нападник. Циркачі, цей «здеградований» не далі як минулого літа був основним форвардом збірної Франції на переможному для неї чемпіонаті світу. Те, що Олів’є щось не виходить на клубному рівні, не означає, що він слабкий футболіст», — написал Иван в своем Facebook.