Капітан київського «Динамо» Сергій Сидорчук — про новий сезон, війну, Лігу чемпіонів та збірну України.
— Сергію, я знаю, що перед жеребкуванням ви спрогнозували, що суперником «Динамо» знову буде «Фенербахче». Як ви оцінюєте вашу групу в Лізі Європи?
— З приводу групи в цілому, нічого конкретного не можу сказати. Добре знаю «Фенербахче», бо ми з ними нещодавно грали.
По решті поки що складно дати якусь виважену оцінку. З третього кошика нам потрапила одна з найсильніших команд, які там були. По організації гри, по роботі тренера, по останнім придбанням, можна зробити висновок, що на цей сезон вони налаштовані як ніколи серйозно. З ними буде важко.
Плюс, я чув, що Жезуш сказав, що він би дуже хотів «Динамо» (Київ) у суперники, для нього наша команда як оскомина.
Щодо «Ренна», то французькі команди завжди атлетичні. Там багато футболістів з африканського континенту, а для них характерні такі якості, як сила і швидкість. Це якщо навскидку.
По АЕКу — ми дивилися їхню гру з «Дніпром-1», конкретно щось зараз важко сказати по побаченому. Можу точно сказати, що Містер дуже ретельно підготує нас до Ліги Європи і з цим проблем не буде. Всю потрібну інформацію ми матимемо безпосередньо перед матчами.
— Який настрій зараз у команді після дуже важкого і фізично, і емоційно, матчу проти «Бенфіки» у Лісабоні?
— За великим рахунком, усі розуміли, що «Бенфіка» — це команда рівня Ліги чемпіонів. За всіма параметрами: за організацією, за структурою, за іменем — це команда Ліги чемпіонів.
Найприкріше, що вони не забили ті моменти, які самі створювали, а забили після наших помилок. Морально це сприймати важче. Ми готуємося до чемпіонату, зараз проблем морального характеру немає, цю гру ми вже забули.
— Перший матч проти «Бенфіки» ви пропускали через дискваліфікацію, дивилися за грою з трибун. Як би ви оцінили роботу своїх партнерів по команді в середній лінії? Наскільки їм вдалося перетиснути «кисень» супернику?
— Я не аналітик, і не у тренерському штабі, але за великим рахунком гра мені сподобалася. Але знову ж таки: дві помилки, плюс у другому таймі якщо б ми трохи щасливіші були, можна було б зачепитися за шанс і забити гол, може навіть і два.
А «Бенфіка» тоді здала у другому таймі, це могло зіграти з ними злий жарт. Адже дуже важко повертатися в гру, коли ти по ходу матчу знижуєш вимоги до самої гри. Там і Саня Караваєв міг забити, і Вітя… Я думаю, нам не вистачило гола.
— Ви з партнерами на тлі інших українських клубів провели поки що більш за всіх офіційних матчів цього сезону. Як би ви зараз оцінили свої фізичні кондиції? Команда вже набрала оптимальну форму чи цей процес поки що триває?
— Чисто фізично ми себе дуже добре почуваємо. Якщо ви пам’ятаєте, ми зіграли дві гри по 120 хвилин і досить непогано виглядали в них.
Навіть якщо подивитися по товариських іграх, починаючи з кінця березня місяця, ми провели десь близько 20 ігор разом зі зборами. Ми награли достатню кількість ігор, і благодійних, і за збірну. У цьому плані немає проблем. Тут більше виходитиме на перший план трошки інша складова.
— Я хотів повернутися трохи назад і попросити згадати вас 24 лютого: як ви зустріли цей день, що робили і як реагували на те, що відбувається?
— Якщо чесно, не хочеться це згадувати. Я десь казав уже в інтерв’ю, що 23 лютого ввечері, моя дружина дістала м’ясо з холодильника, щоб розморозити і приготувати дітям. Вона розбудила мене о 4 з чимсь годині ранку, бо сама прокинулася від хлопків.
Ми живемо недалеко від аеропорту Жуляни. І я не знаю, що це було: чи ППО працювало, чи щось ще, але ми прокинулися від вібрації. У нас вилетіли ручки від дверей, які відчиняють балкон, і ще одна на вікні.
Зі своєї кімнати прибігла старша донька і почала плакати. Ми зрозуміли, що почалася війна.
Потім я зателефонував Серьозі Кривцову, бо ми сусіди. Ми обговорили, що відбувається, ці звуки, заграва… Я спитав: «Що робитимемо?». Він говорить: «Приходьте до нас, йтимемо до паркінгу».
Ми пішли до них, але весь цей час ми читали новини і були в шоці, як і всі люди в нашій країні. Ми просиділи на паркінгу дві ночі, а потім переїхали на базу «Динамо» і там вже були з командою.
— Аркадій Запорожану навесні мені розповідав, що Мірча Луческу активно допомагав евакуювати сім’ї футболістів у Румунію. Як це відбувалося?
— Автобусом ми переїхали через кордон. Все це було скомкане, бо ніхто не розумів, як провозити. Ви пам’ятаєте, що вороги були біля Києва, і ситуація змінювалася не те що щодня, а кожної години чи дві.
Десь уночі, близько 22-23 години, ми вирішили виїжджати і вирішили робити це рано вранці. Доїхали до молдовського кордону, там нас зустрів помічник головного тренера Еміль Карас. Спочатку саме він разом з Андрієм Буднарашем і Аркадієм Запорожану допомагали найбільше.
Ми доїхали до міста Яси, там, де вони базувалися. Але моя дружина на той момент була вагітна, і ми переїхали до Бухареста, і нам потрібно було знайти якусь клініку, щоб вести вагітність. І вже в Бухаресті нам Мірча Луческу допомагав з усім.
Туди ж потім приїхали і Кривцов, і Степаненко із сім’ями. Луческу допоміг і з житлом, і з медичними питаннями, і цілими днями займався тим, щоб організувати команді благодійні матчі.
Він розумів, що не буде чемпіонату, але його головною метою була допомога збірної України в підготовці до матчів кваліфікації на ЧС-2022. Він розумів, що у нього багато збірок і це була одна з важливих цілей.
— Ви з партнерами по збірній організували волонтерську групу. Розкажіть, як відбувався цей процес, хто в неї входив і що саме ви придбали, якщо це не конфіденційна інформація.
— Багато футболістів до неї входило. Хтось одноразово допомагав, а хтось протягом півтора місяців намагався допомагати.
Зрозуміли, що потрібно включатися в цей процес, у нас є можливість і не можна перебувати в стороні від того, що відбувається в Україні.
Плюс важливе посилання дав президент України: якщо кожна людина на своєму місці допомагатиме, то Україна переможе. Неважливо, воює ця людина, будує щось чи спортсмен. Кожен має бути максимально корисним Україні. І так ми організувалися.
Ініціатором та енерджайзером цього руху був Тарас Степаненко. Він постійно вирішував якісь питання, був на зв’язку, з усіма спілкувався, домовлявся про закупівлі. А купували бронежилети, амуніцію та аптечки.
— Деякі футболісти повели себе в цій ситуації відверто по-скотськи. Скажіть будь ласка, чи була у вас якась розмова з Тимощуком, Ордецем чи Іванисенею після російського вторгнення в Україну?
— Я з ними не спілкувався особливо і до вторгнення, а після вже тим більше.
— Мені розповіли, що в якийсь період «Динамо» тренувалося чи в Дрогобичі, чи в Трускавці, на старому стадіоні. Це правда?
— Так, у Східниці хлопці тренувалися. Точніше, базувалися там, а тренувались, де вийде: на штучних полях чи десь ще.
Повноцінний тренувальний процес у нас почався з березня місяця, але все було непросто, скомкано. У кожного свої проблеми були, тож це був досить непростий процес.
— Ви зіграли чимало виставкових матчів, серед яких мені запам’яталися «Евертон» та «Боруссія» через ім’я та статус суперника. Як вас приймали в Ліверпулі і Дортмунді? Які почуття відчували, граючи на таких легендарних стадіонах?
— Це трохи відрізнялося від тих матчів, які ми на схожих стадіонах проводили в єврокубках. Але, загалом, кожна країна по-своєму нас зустрічала.
Коли ми грали першу гру з «Легією», був дуже теплий прийом. Потужна підтримка, багато людей з України на стадіоні, було дуже здорово.
У Дортмунді теж було класно — найбільша трибуна на стадіоні «Сигнал Ідуна Парк» скандувала «Динамо (Київ)» та «Слава Україні». У плані емоцій було здорово.
Особняком для мене стоять «Боруссія» та «Легія». Але виділяти когось буде некрасиво, бо всі команди погодилися зіграти з нами та підтримати Україну.
— У травні-червні збірна України проводила матчі кваліфікації на чемпіонат світу та три гри в Лізі націй. Після Шотландії була ейфорія, а після Уельсу — розчарування. Як ви переживали ці результати всередині себе?
— Тяжко. Для тих, хто старший, це була остання можливість потрапити на чемпіонат світу. І цей останній крок ми не змогли зробити.
Не хочеться знаходити відмовки, ми важко переживали. Але футбол прекрасний тим, що на кожен наступний матч виходячи, ти можеш виправити хоча б собі настрій.
Не в довгу, а в коротку. У довгу зрозуміло, що відбиток залишається, а ось на короткій часовій дистанції ти можеш зробити собі приємно вже в наступній грі. Так воно і вийшло.
— Як би ви оцінили підтримку «Динамо» в Польщі? Ви спілкуєтеся з місцевими вболівальниками до або після матчів?
— У Лоді місцеві вболівальники особливо на наші матчі і не ходять. Просто в Польщі наша велика діаспора, і в більшості своїй це жінки з дітьми.
Зрозуміло, що краще ніж удома, ніж в Україні, за нас ніде не вболіватимуть, але потрібно сказати спасибі всім тим, хто приходить на стадіон нам допомагати і за нас уболівати, щоб український футбол був на плаву.
— Новий сезон чемпіонату України розпочався зі скандалом: то розбірки з телепулом, то Юрій Вернидуб зірвався на арбітра, то Григорій Козловський ігнорує повітряну тривогу. Як ці історії впливають на ваш настрій на чемпіонат? Чи є розуміння, що буде все не так, як завжди, з урахуванням навіть матчу «Рух» — «Металіст», який тривав 4,5 години?
— Так, цей чемпіонат у принципі буде не таким, як зазвичай. Усі усвідомлювали це, коли приймали рішення його починати. Зрозуміло, що буде ще не один скандал, і будуть проблеми, бо вперше стикаєшся з такими обставинами.
Але я вважаю, що це велика справа починати зараз чемпіонат. Цим ми покажемо, що Україна здатна нормально жити навіть у таких умовах.
— У вашого головного конкурента, «Шахтаря», змінився головний тренер. Вам буде легше чи складніше їм протистояти тепер?
— Тепер такий час, що такі глобальні протистояння, така гострота, як була, відходять на другий план. Нині такого не буде.
Якщо раніше було 90% іноземців, то зараз це будуть наші хлопці, з якими ти ділиш роздягальню в збірній. Я не думаю, що будуть якісь конфлікти. Не знаю, чи буде важче чи легше, побачимо по ходу чемпіонату.
— Ви написали пост в Інстаграмі про зайві емоції, які іноді шкодять на полі. Що вас надихнуло на це?
— Я спілкуюся з людиною, яка допомагає мені в медійних питаннях. І ось він мені говорить, що спортсмен повинен жити не тільки реальним життям, але і віртуальним.
Ти повинен бути максимально відкритим за мірою можливостей і розповідати людям про свої переживання і про свої думки. З цих міркувань я і написав цей пост.
Данило Вереїтін