Сьогодні 65 років виповнилося гравцю «Динамо» 70-80-х років Олександру Хапсалісу. З цієї нагоди розповідаємо про основні віхи футбольної біографії відомого динамівця.
«Він уміє зібрати навколо себе, об’єднати та налаштувати товаришів. Технічний, швидкісний, цілком віддається грі, наділений силою волі. У грі створює багато моментів».
Тижневик «Футбол-Хокей» (№ 24, 13.06.1976) про Хапсаліса
Народився Олександр 17 жовтня 1957 року у маленькому містечку Талгар у Казахстані — куди 1949 року з Одеської області вивезли на заслання його батьків. Тоді сталінський режим нещадно боровся із «безрідними космополітами» та іншими «нацменами». Так радянською новомовою обзивали представників національних меншин, а батько та мати майбутнього футболіста — греки. Еллінська діаспора жила в Причорномор’ї та Приазов’ї — від гирла Дунаю до Таганрога та Новочеркаська — століттями, і зайдами їх назвати ніяк не можна.
Футболом почав займатися в Талгарській футбольній школі, а 1971 року перейшов до спортінтернату Алмати. З 1973 року заявлений за алматинський «Кайрат». У 1975 році на міжнародному турнірі в Ташкенті стає найкращим бомбардиром та визнаний найсильнішим гравцем змагання. Саме після цього турніру тренер київського «Динамо» Михайло Коман повідомив Хапсалісу, що його гру хотів би переглянути Валерій Лобановський.
У цей же час за молодим півзахисником активно полювали представники московського ЦСКА, а у радянської армії розмова проста — повістка з військкомату в зуби! Тому вивезення Олександра до Києва довелося проводити за всіма канонами конспірації. За словами самого Хапсаліса, до столиці України він летів під іншим прізвищем, у перуці й навіть у шапці-вушанці.
З 1976-го Олександр грав за дубль динамівської команди, а 1978-го став гравцем основного складу, одним із провідних футболістів.
Коли Олександру було 18 років, на нього надійшла інформація до місцевого управління КДБ, під час одного з виїздів за кордон футболісту запропонували підписати контракт представники грецького «Панатінаїкоса». Незважаючи на те, що Хапсаліс відмовився, спецслужби «взяли його на олівець» та розглядали як потенційного зрадника Батьківщини. Він підписав папір, де він визнавав себе «народженим у дусі комуністичних ідей та нездатним до зради», а насправді щоб не засмучувати батька, який, незважаючи на репресії проти їхньої сім’ї, щиро вірив у завіти КПРС. У підсумку браві чекісти дали спокій Олександру, так він секретним співробітником КДБ і не став.
Ще на початку кар’єри лікарі поставили Хапсалісу діагноз «порок серця» та заборонили грати у футбол на серйозному рівні. Проте Олександр підписав необхідні документи про те, що в разі загибелі на футбольному полі із медиків буде знято всю відповідальність, і продовжив шлях у великий футбол.
На полі його відмінними рисами були швидкість та легкість бігу, сміливість у боротьбі із суперниками, постійне прагнення загострити атаки власної команди, лідерські якості.
Весна 1980-го у кар’єрі Олександра — це тріумфальний чемпіонат Європи серед молодіжних команд. Збірна СРСР під керівництвом Валентина Ніколаєва, пройшовши у чвертьфінальних поєдинках італійців, у півфіналі двічі обіграла ровесників із Югославії.
Перший фінальний матч із НДР у Ростоку не виявив переможця — 0:0, а у грі-відповіді на 51-й хвилині вирішальний гол забив Юрій Суслопаров. Вражаюча статистика у фінальному раунді: чотири перемоги, дві нічиї, різниця м’ячів — 8:1! У фіналі Ніколаєв випустив Хапсаліса на поле. Друге європейське «золото» в Олександра вийшло не менш яскравим, ніж перше в юнацькій першості континенту 1976 року.
1982 року Хапсаліс залишає Київ через розбіжності з ВВЛ. Хоча тепер назвати таке дрібне непорозуміння смішно. А справа була така. Знову слово самому герою: «За кілька років гри в київському «Динамо» я вже відчував, наскільки виросли мої майстерність та розуміння футболу, розумів, що настає зрілість, і все реальніша перспектива першої збірної.
У матчі другого кола чемпіонату 1982 року з Мінськом хтось із наших у центрі втратив м’яч. Я побіг підстрахувати, підкотився, але невдало — атака суперників продовжилася. Цьому ривку я віддав усі сили і, коли за секунду почув щось дуже образливе від Лобановського, так само різко відповів. Він відреагував одразу, розпорядившись мене замінити. Я навіть не дочекався заміни, пішов із поля, забрав речі та залишив стадіон.
Молодий був та гарячий, як усякий грек. Вирішив піти з команди. Тренувався сам, накручував кола на стадіоні СКА, тестування собі влаштовував… Але не в команді. Хлопці біля скроні пальцем крутили — що ти робиш, Хапсику, не можна ж через дурниці так кипіти! Лобановський — і той відпускати не хотів, казав, що все гаразд, і треба продовжувати працювати. Але я у своєму засліпленні дістався московського генерала, голови Центральної ради товариства «Динамо», який сказав: «Якщо вже надумав йти, старший лейтенант Хапсаліс, то йди в команду свого товариства — до московського «Динамо». Що я, на свою голову, і зробив».
Так із подачі генералів МВС СРСР Хапсаліс поміняв київське «Динамо» на московське. А як надалі склалося ставлення Олександра до Лобановського?
Ось цитати з інтерв’ю самого футболіста: «Я в обличчя розсміюся тій людині, яка скаже, що Лобановський губив людей. Навпаки, він їх виховував, робив особистістю. І порядним чином до нас ставився — не було жодного випадку, щоб він не виконав своєї обіцянки. Начебто в роботі жорсткий, а про людей дбав приголомшливо. Отримує, скажімо, гравець квартиру. За кілька днів до нього заявляється Лобановський і бачить, що гравець спить на підлозі. «Це чому ще?», — запитує. «Меблі поки що не купили». — «Ну-но, дай сюди телефон». «Ще не поставили». Наступного дня футболісту ставили телефон, привозили меблі, збирали її — часто особисто Лобановський платив, щоби все це вчасно було зроблено. Він любив повторювати, що гравець повинен тренуватися та грати, а побут — це не його турбота».
Або ще одне: «Лобановський просто вчив нас сучасному темпу футболу. Навчав думати швидше, працювати з м’ячем швидше, приймати рішення під пресингом. На кожному тренуванні кожному гравцю завжди хтось протистояв. Він дуже любив збірну Голландії з Кройфом, і йому подобалося, що, граючи проти неї, суперник не мав жодної секунди на роздум: пресинг був тотальний. До цього він підтягував нас».
Спочатку в московському «Динамо» у нього все складалося, він у новій для себе команді навіть завойовував Кубок Союзу в 1984 р. Весь позитив ішов від тодішнього головного тренера москвичів Олександра Олександровича Севідова. Але благородна і в чомусь наївна душа — Сан-Санич — довірився своєму колишньому учню з мінського «Динамо» Едуарду Малофєєву. Той його, як водиться ще з біблійної доби, зрадив та підсидів на посаді.
У самого Хапсаліса з Едуардом Васильовичем відразу не склалися стосунки. Конфлікт виник через те, що той ненавидів Лобановського, київське «Динамо» і все, що було з ними пов’язане. Дійшло навіть до того, що тренер писав доноси до КДБ на Олександра. Тому вже наступного року футболіст був змушений залишити колектив
Після майже піврічної «відпустки» Хапсаліс заграв за київський СКА, який виступав на той час у Другій лізі. Проте вийти на свій колишній високий рівень гри йому не вдалося. Після СКА були «Колос» (Нікополь), потім кіровоградська «Зірка». Останнім клубом Хапсаліса на території Радянського Союзу став «Кіровець», що базувався в Ленінграді, де на той час жила дружина футболіста.
Саме завдяки дружині круто змінилося життя Олександра. Дружина — солістка ленінградського Мюзік-холу — виступала на гастролях у Лос-Анджелесі. Там вона несподівано… залишилася навчатися в коледжі на косметолога, невдовзі до неї приєднався і чоловік — наш герой.
У Каліфорнії він приєднується до професійного міні-футбольного клубу «Сан-Дієго Соккерз» та стає чемпіоном США з міні-футболу. Після завершення спортивної кар’єри засновує власну футбольну школу Dynamo Soccer School у Лос-Анджелесі.
Ця сторінка життя героя потребує уваги. Строго кажучи, у Штатах культивується не звичний для Європи міні-футбол, а гра, лише схожа з ним та доповнена деякими правилами, скоріше з НХЛ. Наприклад, постійна зміна складів на майданчику, як у хокеї. І називається ця гра по-іншому, по-американськи — Індор.
Олександр дуже серйозно увійшов у цей самий індор: і як футболіст, і як тренер, і як менеджер.
Одному з нас двічі довелося спілкуватися з Олександром Антоновичем — «американцем». Перший раз у Нью-Йорку в 2005 році на традиційному турнірі імені Валерія Васильовича Лобановського, куди він привіз своє «Динамо» (Лос-Анджелес). Цікаво було милуватися їхньою «зарубою» проти такого ж майже рідного «Чорноморця» (Нью-Йорк), за який виступав колишній справжній одеський «чорноморець» Василь Іщак, хоча останній живе не в Нью-Йорку, а в Торонто. За команду з Філадельфії грав олімпійський чемпіон Олімпіади-1988 у Сеулі колишній московський динамівець Ігор Скляров.
Вдруге нещодавно — у серпні 2019 року — у Ташкенті на турнірі пам’яті футболістів «Пахтакора», які загинули в авіакатастрофі далекого 1979 року. Олександр Антонович, який грав там за збірну легенд СРСР разом із Михайличенком, Заваровим, Бєлановим та ін., розповів, як він серйозно досі займається футболом та міні-футболом у США.
Виступав за команди: «Кайрат» (Алма-Ата) — 1973-1975; «Динамо» (Київ) — 1976-1985, 206 ігор, 13 голів; СКА (Київ) — 33 матчі, 2 голи; «Колос» (Нікополь) — 52 матчі, 6 м’ячів; «Зірка» (Кіровоград) — 43 ігри, 3 голи.
Дворазовий чемпіон СРСР (1980, 1981), срібний призер Чемпіонату СРСР (1978), бронзовий призер першості СРСР (1979); триразовий володар Кубка СРСР (1978, 1982, 1984)
Переможець чемпіонату Європи серед юнаків (1976), переможець молодіжного чемпіонату Європи (1980), чемпіон США з міні-футболу (1993).