Півзахисник «Прикарпаття» Іван Сондей в інтерв’ю «УФ», зокрема, розповів про свою футбольну юність у «Динамо».
— Як вас із Болденковим помітило «Динамо»? Маєш підозру, в якому матчі?
— «Динамо» мене помітило, напевне, уже в Саках, адже на тому турнірі я отримав приз кращого півзахисника турніру (і був дуже цьому здивований, так я наша команда посіла передостаннє місце, але, звичайно, мені було дуже приємно отримати таку нагороду). Щодо Болденкова — я не знаю, тому що після турніру ми не спілкувалися і наступного разу побачилися тільки в «Динамо».
— У юному віці ти опинився перед складним вибором, адже тебе запрошували обидва гранди. Чому віддав перевагу киянам перед «Шахтарем»? Хто з їхніх тренерів і селекціонерів переконав?
— Пропозиція від «Шахтаря» мені поступила набагато швидше, ніж від «Динамо», і спочатку я погодився переїхати в Донецьк. Батьки теж мене в цьому підтримали. Повернувся я з фінальної частини додому в своє село, і буквально через тиждень зателефонував тренер «Прикарпаття» Петро Романович Русак і запитав мене, чи я вдома і чи є батьки вдома. Пояснив: вони разом із селекціонером «Динамо» (Іваном Івановичем Терлецьким) їдуть до нас, щоб забрати мене в Київ. Тоді для мене, напевне, і настав той переломний момент, коли я уже був впевнений на всі 100%, що я поїду тільки в «Динамо». І знову хочу подякувати батькам, які і в цей раз мене підтримали і відпустили в Київ, хоча для них це було дуже важко — лишити сина в великому місті у віці 14 років.
— Грати й жити в «Динамо» — круто чи важко?
— Пам’ятаю дотепер, як мама плакала (батько старався стримати сльози, але в нього це теж не виходило), коли залишали мене на базі Динамо, що знаходиться на Нивках. Перших пів року було важко жити, тому що новий колектив, нова школа, поруч нема нікого з рідних… У той час мій погляд на світ дуже помінявся, я зрозумів, що таке доросле життя.
— Столиця. Академія «Динамо». Діти міністрів, послів, бізнесменів. У вас були мажори?
— Я думаю, мажори були в кожній команді — і «Динамо» не було винятком. Одне, що я можу сказати — вони були гарними людьми і завжди допомагали, якщо це було потрібно.
— Хто був найкрутішим у поколінні 1994 р.н. в «Динамо»? Фаворов, Хльобас? Гемега? Хобленко? Хтось такий, кого я не знаю?
— В той час дуже сильним був Ігор Галкін, але, на жаль, через проблеми зі здоров’ям йому довелося завершити кар’єру у віці 18 років.
— Пам’ятаю, як за «Динамо—Академію» на область бігав невисокий киргиз — його не могли заявити до 18 років на професіональному рівні як іноземця. Ісраілов був вартий того, щоб запрошувати його з Киргизстану й чекати повноліття? Справді талант?
— Аха Ісраілов був одним із ключових гравців нашого покоління: чудова техніка та бачення поля. Я впевнений в тому, що він був вартий того, що його запросили. На жаль, після ДЮФЛУ він так і не розкрив свій потенціал в Україні. Проте чув, що в Азії, десь в Індії, він немало пограв.
— У тебе були хоч якісь шанси на першу команду «Динамо» чи відчував, що тебе «зачохлили»? Причина — травма чи конкуренція?
— На жаль, на той час у нас в чемпіонаті було багато легіонерів і молоді шансів не давали. Плюс на тренуванні я отримав серйозну черепно—мозкову травму, через яку пропустив увесь останній рік ДЮФЛ. Та, що там! Мені взагалі було заборонено займатися спортом! Довелося довго лікуватися, проходити огляди, поки знову зміг вийти на поле.
— Був момент після «Динамо» — ти навіть грав за ФК «Калуш». Не було остраху, що в 16 років кар’єру завершено?
— Після того, як я повернувся після року паузи в «Динамо», мені дали час відновитися в «Динамо—2». Там я пробув пів року, після чого покинув клуб, тому що не мав ігрової практики. Це сталося вже тоді, коли всі команди були сформовані і до сезону залишалося менше місяця. Тож я повернувся додому і, щоб не витрачати форму, вирішив пограти на область. Вирішив для себе, що це на пів року, щоб потім знову поїхати в якусь команду на збори. Чи були думки, що все закінчено? Ні, я знав, що не закінчу з футболом — все, що сталося, було як випробування для мене.
Артур Валерко