2 травня 2014 року «Шахтар» обіграв «Іллічівець» із рахунком 3:1 у рамках 28-го туру УПЛ. Тоді ніхто й подумати не міг, що цей матч стане останнім для «гірників» на «Донбас Арені». Микола Павлов, який тоді керував «Іллічівцем», поділився спогадами про непростий час часу.
— Миколо Петровичу, матч «Шахтар» — «Іллічівець» відбувся 2 травня 2014 року, коли сепаратисти захопили адмінбудівлі та силові структури. Чи не було команді страшно їхати до Донецька?
— Ми ще раніше, 6 квітня, грали в Луганську із «Зорею». Цього дня сепаратисти захопили там будівлю СБУ. Також на той час уже була напруга в самому Маруїполі: згоріла будівля УВС, загинули військові, серед яких і мої знайомі. Важко це згадувати.
Пам’ятаю, коли в Маріуполі стало тривожно, у команді почали піднімати тему переїзду. Адже ми тоді всі ігри грали на виїзді, але жили і тренувалися в Маріуполі.
Керівництво «Іллічівця» шукало варіант у Дніпрі, але умови там були жахливі, ми не поїхали. У мене в тренерському штабі працював Діма з Маріуполя. Я зібрав команду, керівництво і кажу: «Діма, у тебе в Маріуполі дружина і двоє маленьких дітей. Як ти вважаєш, нам потрібно їхати?». Він відповів: «Миколо Петровичу, мені здається, поки що краще залишитися, але потрібно бути готовими виїжджати в будь-який момент. Краще — у бік Бердянська, а звідти в Запоріжжя».
Я сказав: «Хлопці, у Діми двоє дітей і він поки що виїжджати не збирається. Не треба завчасно панікувати. Виходить, що жителі Маріуполя залишаться, а ми втечемо? Буде некрасиво. Але якщо з вас хтось злякався, то можете їхати, я нікого насильно тримати не буду».
У підсумку ніхто не поїхав, усі залишилися. Це вже потім після гри в Києві на НСК «Олімпійський», уже не пам’ятаю, з ким ми грали, чотири людини залишили команду і не повернулися. Не хочу називати їхні прізвища.
— Вам було страшно в той момент?
— 9 травня Маріуполем почали їздити танки, горіли шини, у місті була стрілянина. Цього дня я зателефонував хлопцям і сказав, щоб на тренування ніхто не приходив і у вікна не виглядав. Кулі літали скрізь! Хлопці знімали квартири в основному в центрі міста, де і була вся «спека». Сепаратисти вже ходили з автоматами вулицями, збирали данину в магазинах. Ось тоді було по-справжньому страшно.
Ми виходили на зв’язок кожні дві години, щоб упевнитися, що все гаразд. Напружена ситуація в Маріуполі була близько півтора місяця, а 13 червня місто звільнили.
— Ви думали, що конфлікт на Донбасі затягнеться надовго і переросте в повномасштабну війну?
— Звичайно, ні. Я думав, що це все закінчиться досить швидко. Ніхто тоді й подумати не міг, що війна буде такою довгою і кровопролитною.
— 2014 рік був непростим роком у плані прояву громадянської позиції. У «Зорі» справжнє обличчя відкрив Рафаїлов, у «Шахтарі» — Мармазов. Чи були у вашій команді в когось сепаратистські настрої?
— Я не помічав. У моїй команді була тільки Україна, інших думок я не допускав. У Маріуполі теж намагалися проводити псевдореферендум, я відразу сказав: «Дізнаюся, що хтось туди пішов, вижену з команди». В «Іллічівці» ніхто не підтримував сепаратистів.
— Давайте згадаємо шлях команди на матч із «Шахтарем»? Чи сильно перевіряли сепаратисти на блокпостах, яке взагалі було ставлення? Андрію П’ятову довелося навіть сфотографуватися на блокпосту з сепаратистами, а потім довго виправдовуватися за це. У вас були схожі епізоди?
— Тоді взагалі було незрозуміло, де наші, а де сепаратисти. Люди на блокпостах були одягнені по-різному, без форми і розпізнавальних знаків. Дорогою до Донецька автобус оглядали поверхнево, мені більше запам’ятався інший випадок.
Сімферопольська «Таврія» останню гру чемпіонату України в Криму теж зіграла з «Іллічівцем»! Тож моя команда була причетна не тільки до останнього матчу «Шахтаря» на «Донбас Арені». Пам’ятаю, як ми їхали до Криму автобусом, і хтось із гравців «Іллічівця» почав знімати ворожі блокпости на телефон. Тут у салон заходять здоровенні "зелені чоловічки«(так називали російських військових без розпізнавальних знаків, які брали участь у збройній анексії Криму, — прим. ред.) і кажуть: «Якщо хтось буде знімати, то тут і залишиться! Усім зрозуміло?!». Ось тоді справді було страшно.
— Давайте перенесемося у 2 травня 2014 року. Яка атмосфера тоді була в Донецьку?
— Ми жили в готелі біля стадіону в центрі і сильних хвилювань я не пригадую. Але вже було похмуро, у повітрі витала напруга і незрозуміле відчуття тривоги. Пострілів я не чув, у Маріуполі було жорсткіше порівняно з Донецьком — там постійно стріляли і рвалися снаряди. Коли ми тренувалися, то постійно чули звуки артилерійських обстрілів, для нас це було нормою.
— У Донецьку тоді грали матчі, а в Маріуполі ні. Чи не було вам прикро, адже якби команда «Іллічівець» грала вдома, то, можливо, вдалося б зберегти той чудовий склад?
— Звичайно! «Волинь» і «Чорноморець» відмовилися до нас їхати. Якби тоді головні тренери цих команд — Кварцяний і Григорчук — не побоялися їхати до Маріуполя, то «Іллічівець» грав би вдома і команду, напевно, вдалося б зберегти. Але Бог їм суддя. Напевно, злякалися, хоча тоді в місті була спокійна обстановка. Через рік Маріуполь почав грати вдома і нічого страшного не сталося.
Проте взимку вся команда розбіглася, натомість ми відкрили Шапаренка, Костянтина Кравченка, Зураба Очігаву. Ця трійка опинилася в «Динамо», Шапаренко і Кравченко досі грають в УПЛ. Не було б щастя, та нещастя допомогло, але таке нещастя нам не треба.
— Коли ви бачите зараз фото і відео занедбаної «Донбас Арени», які почуття відчуваєте?
— Для мене це катастрофа. Я говорю не тільки про «Донбас Арену», а й про Маріуполь, адже я там пропрацював сім із половиною років. Після того, як я закінчив тренерську кар’єру, я жодного дня не святкував свій день народження в Києві — завжди приїжджав до Маріуполя. У мене день народження 20 червня, а 13 числа — День визволення Маріуполя.
Цього дня я завжди їздив на кладовище до могил хлопців, які загинули, захищаючи місто. Тільки минулого року, на жаль, я не зміг туди поїхати через повномасштабне вторгнення. Маріуполь дуже багато значить у моєму житті.
— Як ви думаєте, коли «Шахтар» знову зіграє на «Донбас Арені», а ви повернетеся до Маріуполя?
— Я читаю висловлювання Буданова (Кирило Олексійович Буданов — український воєначальник, начальник Головного управління розвідки Міністерства оборони України, генерал-майор, — прим. ред.) і чекаю хороших новин влітку. Ще й до Криму хочеться з’їздити, на «Донбас Арену» сходити, і, звісно ж, до Маріуполя повернутися, продовживши свої традиції. Вірю, що ось-ось, і станеться щось хороше. Чекаємо контрнаступу!
Андрій Піскун