Антон Царенко: «В сучасному футболі не так важлива антропометрія, як мислення на полі»

18-річний півзахисник київського «Динамо» Антон Царенко — про першу команду, успіхи в «Динамо U-19», нинішнього наставника цієї команді Ігоря Костюка та стадіон, де мріє зіграти.

«В першій команді «Динамо» відчуваю довіру: мені допомагають усі»

— Антоне, ти дебютував у першій команді «Динамо» відносно недавно, але уявити заявку команди без тебе сьогодні вже проблематично. Чи відчуваєш ти довіру з боку тренерського штабу?

— Я не так давно в першій команді і для мене, 18-річного хлопця, який щойно прийшов, одразу потрапляти до заявки першої команди — це дуже вартує. Довіру я відчуваю, гадаю, це один із головних факторів, які потрібні для того, щоб прогресувати.

— За останні роки шлях з юнацьких команд «Динамо» до основних пройшло чимало гравців: Забарний, Шапаренко, Циганков, Миколенко, Попов, Сирота. Чия історія з них надихає тебе найбільше?

— Я слідкував за кожним з них, та й продовжую слідкувати. Немає такого, що хтось надихнув більше, а хтось менше. Усі вони заслуговують на повагу і на увагу. Надихаюся кожною з цих історій і щиро радий, що у них вже є те, чого вони заслужили своєю працею.

— Хто в основній команді «Динамо» тобі допомагає найбільше?

— Я не можу назвати конкретну людину, тут мені допомагають усі. Це дуже хороша історія для становлення футболіста.

— Хто був твоїм першим тренером і хто з хлопців, із якими ти починав, зараз грає з тобою?

— Перший мій тренер — Юрій Іванович Ястребинський, зробив дуже великий вклад в мене та мою кар’єру. Не тільки він, а й кожен тренер, із яким я працював, давали мені якусь пораду або настанову, які суттєво допомогли мені у моїй кар’єрі. Щодо хлопців, то у юнацькій команді є такі люди.

Наприклад, Ігор Горбач, я майже з самого початку грав з ним. Артем Бенедюк — також, давно зі мною. Ще хлопці 2003 року народження, які зараз грають в першій команді, ми часто з ними перетиналися в минулому, попри те, що вони на рік старші за мене. Я багато з ними спілкувався, але на той момент не розумів, що йду з ними нога в ногу до своєї цілі.

— Як хлопець із Конотопа опинився в столиці? Бо є суперечлива інформація. Одні люди кажуть, що ти виріс у Києві, а інші кажуть, що переїхав вже у підлітковому віці. Як насправді?

— Ні, я народився в Конотопі і в три роки переїхав до Києва, там почав жити, рости, розвиватися і мене віддали у футбольну школу. Так і почалося.

— Дурне питання, але цікаво знати: у Беньяміна Вербича була дівчина Альвіна Царенко. Вона має до тебе якийсь стосунок?

— Ні, не має. Я теж пам’ятаю, було таке, читаю новини, заходжу на сторінку, бачу — Царенко. Я теж здивувався, але відношення до неї не маю.

«Антропометрія не така важлива у футболі»

— Екс-куратор «Динамо U-16» Гільєрмо Самсо три роки тому казав, що у тебе є всі шанси стати українським Іньєстою. Як тобі взагалі Іньєста по ігрових характеристиках? Наскільки ти схожий на нього?

— Так, він порівнював мене з Іньєстою і це дуже приємно, коли тебе порівнюють із такими гравцями. Дійсно, Іньєста грав на тій же позиції, що й я, у центрі поля. Можливо, така аналогія з’явилася через певні ігрові риси, які мав Андрес. Я завжди за ним слідкував, коли він грав за «Барселону». Він мені дуже імпонував. Загалом, я слідкував за «Барселоною» тієї епохи.

— Антропометрично ти не високий хлопець — 162 сантиметри. Наскільки тобі зараз важко протистояти габаритним суперникам? Чи ти навпаки, як Мессі, бачиш переваги у своїй комплекції?

— Я вважаю, що антропометрія не така важлива у футболі. У кожного футболіста є свої сильні та слабки сторони. У когось зріст і фізичні дані, у когось думка та робота з м’ячем, бачення поля. Тому тут, в сучасному футболі, не так важлива антропометрія, як мислення на полі.

— Чому ти навчився у іспанських фахівців, які працювали з юнацькими командами «Динамо»?

— Як я і казав, багато тренерів дали мені щось нове. Аргентинські, іспанські тренери далі таку якусь легкість, невимушеність, усвідомлення того, що на поле ти маєш виходити із посмішкою. Варто робити на полі те, що ти вмієш і що тобі подобатися, отримувати задоволення від гри. Мабуть, це та фундаментальна річ, яку я отримав від роботи із іноземними фахівцями.

— Кажуть, Хуанде Рамос любив після обіду довго посидити за столом, а Вісенте та Рауль Ріанчо — купляти смаколики та довго розмовляти на базі під чайок. А що такого помічав ти?

— Пам’ятаю момент, який у нас був. Гільєрмо під кінець сезону організував міні-турнір, поділив нас на чотири команди. Та команда, яка програла, танцювала під пісню «Деспасіто». Десь у хлопців навіть є відео. Та й завжди панувала позитивна атмосфера, від нього завжди віяло позитивом. Гільєрмо вміє пошуткувати чи придумати щось нове суто для емоціонального рівня в команді.

— Мірча Луческу дуже славиться своїм вміння кидати молодих в бій. Колись це були Шуст та Чигринський, тепер Забарний і ти. Що сказав тобі Луческу при першій зустрічі?

— Напевне, коли ми в найперший раз побачились, це було в Бухаресті, коли ми грали матчі за мир. Він не тільки до мене, а загалом до усіх хлопців звернувся. Він сказав: «дивіться, я вас залишив із першою командою, тому ви повинні показати усі свої найсильніші якості, які ви демонстрували в юнацькій збірній. Тут велика конкуренція і у вас має бути відповідне бажання боротися за місце в основі і працювати над собою завжди». Ось такими словами Луческу мотивував нас боротися за місце в основі.

«Матчі із «Депортіво» запам’яталися найбільше»

— Ти працював із Ігорем Костюком. У чому крутість цього фахівця, від якого стільки талантів перейшло в першу клубну команду?

— Напевно те, що у нього до кожного гравця був індивідуальний підхід. Він міг пояснити, розтлумачити, чому ти зробив так, а треба було інакше. Багато хто через нього пройшов, через його школу. Я думаю, ці люди мене зрозуміють, бо саме ці індивідуальні розмови допомагали краще розуміти тренерську думку.

— Ти дебютував за «Динамо» у матчі проти «Бенфіки». Чи справді це був суперник зовсім іншого рівня та чому команда після цієї поразки втратила настрій і мотивацію?

— Звичайно, ми тоді боролися за вихід до Ліги чемпіонів і завжди неприємно програвати. Чи то «Бенфіка», чи то інший суперник. «Динамо» (Київ) завжди ставить перед собою максимальні цілі. Так, в емоційному плані наш дух переможців десь трохи згас. Щодо рівня «Бенфіки», звичайно, індивідуально там гравці сильніші, але командно ми їм нічим не поступалися і цілком могли б перемогти. Але, на жаль, склалося все зовсім за іншим сценарієм.

— Мені згадалося ваше протистояння у Юнацькій Лізі УЄФА із «Депортіво». На мою думку, це були твої найкращі матчі у юнацькій команді «Динамо». А сам як вважаєш?

— Напевно, так. Це все ж світова арена, ми грали проти грандів, але не дивлячись на імена суперників, ми показували той футбол, який від нас чекають, в який ми вміємо грати. Я гадаю, що в тому турнірі ми цілком могли дійти до фіналу та претендувати на Кубок. Ті матчі із «Депортіво», напевно, найбільше запам’яталися через атмосферу. І не лише в Іспанії — коли ми навіть в Києві грали, вболівальники приходили та головним було показати, що ми спроможні боротися за той титул.

— Що ти робив, коли почалася війна? Кому телефонував?

— Мене розбудила мама і сказала, що почалася війна. Одразу якесь нервування... Але я зібрався з думками, ми були вдома. В групу команди у месенджері написали, що хто хоче, може приїжджати на базу, там є і сховище, і можливість розселення, і навіть харчування. Я вирішив, що для мене та моєї сім’ї це буде безпечніше. Тому ми приїхали та перебували там.

— А потім?

— Не пам’ятаю, скільки часу ми там провели, але нам же треба було грати проти «Спортінга». І тоді ми вже поїхали до Бухареста.

«Хотів би зіграти на «Камп Ноу»

— Багато років між «Динамо» та «Шахтарем» було суперництво. Зараз цей градус не такий. Ти шкодуєш про це?

— Звичайно, що «Шахтар» — принциповий суперник для нас. Це завжди матч за шість очок. Було принципово виграти. Але все залежить від футболістів. Зараз, можливо, ще впливає загальна ситуація в країні. Немає вболівальників, немає того тиску та мандражу. Але навіть в такій ситуації ми намагаємось себе мотивувати і знаходити якісь цілі, мету, до якої йдемо усі разом.

— На якому стадіоні у складі «Динамо» ти мріяв би зіграти?

— Напевно, на «Камп Ноу». Я там вже був як глядач, а тепер хотілося б зіграти у складі «Динамо». Гадаю, що в майбутньому це вийде.

— Хто був твоїм найзірковішим суперником у юнацьких командах?

— Одразу згадую центрального захисника «Бенфіки» Антоніу Сілву. В Барселоні був важкий для протидії 7-й номер, Акомач. Ще хороші, складні суперники були у складі «Бенфіки» та «Спортінга», коли граєш проти таких майстерних футболістів, то знаходиш певні точки зросту.

— Серйозна компанія. Наостанок про ще одну серйозну компанію: у «Динамо» ти конкуруєш за місце в складі із Буяльським, Лонвейком і Шапаренком. У чому сильні сторони цих гравців?

— Гадаю, що конкуренція як для мене, так і для інших гравців, йде лише в плюс. Сильні сторони? Напевно, дуже великий досвід за їхніми плечима. Можливо, ще той фактор, що від них тепер чекають певного рівня і вони не мають права для себе опускати планку. Ще одна складова — вони показують гарний приклад для молодих футболістів на кшталт мене, які тільки-но прийшли до першої команди. І це чудово, бо ми можемо вчитися у таких гравців, переймати їхній досвід.

Даниіл Вереітін